Пантелеймон Куліш

1819—1897

Куліш Пантелеймон Олександрович [1819-1897] (псевдоніми: Вешняк Т., кірок П., Нікола М., Роман П. та ін) — відомий український письменник, критик-публіцист, історик і громадсько-культурний діяч. Народився Пантелеймон в сім’ї дрібнопомісного хуторянина. Навчався в Новгород-Сіверській гімназії, був вільним слухачем Київського університету. З 1847р. Куліш — вчитель петербурзької гімназії, викладач університету і кандидат на кафедру славістики. До цього періоду відноситься початок його літературної і культурно-громадської діяльності: він встановлює зв’язки з представниками польської дворянської громадськості (Грабовський та ін) і з Кирило-Мефодіївським братством. Участь членів останнього Пантелеймон Куліш не розділив, тому що замість політичної боротьби їм було висунуте гасло лойяльного культурництва. Кулішу заборонили друкуватися, і твори, які були видані раніше, були конфісковані. Письменника вислали до Тули; там Куліш працював на державній службі; проте на засланні пробув недовго. Після наполегливих та вірнопідданських клопотань йому дозволили повернутися до столиці. Переконавшись у неможливості зробити службову кар’єру і вести легальну літературну роботу, Куліш придбав хутір, де оселився і зайнявся сільським господарством. У цей період він сходиться близько з Аксаковим і з московськими слов’янофілами. Вступ на престол Олександра II дало українському письменникові можливість виступати у пресі під своїм прізвищем. Після цього Куліш розвиває бурхливу діяльність, публікує ряд своїх великих творів, серед них роман «Чорна рада». У 1861 почав виходити український журнал «Основа», де Пантелеймон бере активну участь. На сторінках цього журналу з’являються його відомі роботи : «Огляд української словесності» та інші, що поклали початок українській критиці. У цих критичних роботах Куліш встановлює залежністьписьменника від етнографічних умов і читачів, що його оточують. Індиферентне, а часом і недоброзичливе ставлення поміщиків українофілів до діяльності Пантелеймона Куліша змушує його скоро припинити свою діяльність. Проіснувавши 2 роки, закривається і журнал «Основа», що піднявся на початку 60-х рр.

Хвиля російського шовінізму, спрямована проти руху пригноблених царською Росією національностей, особливо проти поляків, захоплює українського письменника. Він співпрацює в редакційному журналі «Вісник Південно-західної і Західної Росії». Після придушення польського повстання [1863] Куліш надходить у Варшаву на службу.  Письменник зв’язується тісніше з більш близькою йому західно-українською (галицькою) буржуазно-націоналістичною інтелігенцією і співпрацює з нею. Всі його спроби видавати журнал і продовжувати видавничу діяльність закінчилися невдачею. Продовжуючи працювати в західно-українських виданнях, він пише свою відому «Історію возз’єднання Русі» з епохи XVI і XVII ст. на Україні, а також ряд інших історичних робіт, в яких різко критикує романтичні традиції і погляди козакофільскої української історіографії (зокрема Костомарова).

Будучи ідеологом буржуазії, Пантелеймон Куліш у зазначених дослідженнях вперше в українській історіографії звертає увагу на роль економічних факторів і класової боротьби в історії, розцінюючи їх звичайно з буржуазної точки зору. З 1881 Пантелеймон Куліш живе в Західній Україні (Галиччині), де на базі співпраці польських поміщиків з західно-українською буржуазною та дрібнобуржуазною інтелігенцією намагається широко розгорнути свою культурну діяльність. Останні роки життя Куліш проводить на своєму хуторі, де займається літературною роботою, зокрема художніми перекладами на українську мову іноземних класиків. Творчість Куліша можна розділити на два періоди: романтичний і реалістичний. Перший період охоплює всі ранні твори (40-і рр.).: фантастично-народні («Про те, від чого в містечку Воронежі висох Пешевцев ставши», «Циган», «Вогняний змій» тощо) та історико-побутові оповідання («Орися») та роман «Михайло Чернишенко». Народно-фантастичні розповіді, не вирізняючись особливою художністю, представляють собою літературні опрацювання народних легенд з їх звичайною примітивною мораллю. Роман «Михайло Чернишенко» носить яскраві сліди наслідування модному в той час Вальтер Скотт і не вирізняється ні ідейністю, ні багатством історичного змісту. Зате роман «Чорна рада», пройшовши кілька редакцій, є вже в повному сенсі соціальним романом, що зображає епоху боротьби на Україні в зв’язку з виборами гетьмана Івана Брюховецького. У цьому творі, багатому і яскравому за своїм історичним змістом, письменник проводить свій погляд на соціальну боротьбу на Україні в минулому, на козацьку революцію 1684. Націоналістична романтика Пантелеймона Куліша сповнена глибокого класового змісту.

Письменник сам у своїй автобіографії — «Життя Куліша», надрукованій у західно-українському журналі «Правда», підкреслює свою соціальну та психологічну близькість з козацькою старшиною української шляхти, на противагу Т. Шевченку, якого Куліш відносить до козацької голоти. Героїв з-поміж старшини-шляхти Пантелеймон ідеалізує, представників же «черні» всіляко паплюжить або зображує їх сліпим знаряддям в руках інших. До романтичних творів Пантелеймона Куліша слід віднести його епопею «Україна», складену з народних дум, вкраплених в стилізований під ці думи власний текст, а також і деякі історичні поеми, як наприклад «Великі проводи» (з віршів «Досвідки», 1862), де Куліш виводить ідеалізованого героя-лицаря козака голку, що коливається між своєю козацької братією, до якої у нього негативне і навіть презирливе ставлення, і польським панством, до якого він тягнеться. Інший роман Куліша — «Олексій Одноріг» — з смутного часу початку XVII ст., написаний у більшій мірі з метою реабілітації і тому витриманий часто-густо в офіційному дусі, художнього значення не має. До 50-их рр.. відносяться перші реалістичні твори Куліша: автобіографічні — «Історія Уляни Терентіївни» [1852], «Яків Якович» [1853] і «Феклуша» [1858], повісті «Майор» і «Інша людина». У першому з них Пантелеймон Куліш передбачає «Сімейну хроніку» С. Аксакова (см.), хоча в художньому відношенні воно значно нижче. У «Майор» і «інша людина» ідеалізує старі національні традиції і простий народ, повстає проти земельної аристократії, картає розкладених елементів дворянства і його інтелігенції і висуває як ідеал хуторянство. Особливо сильно виявилося негативне ставлення Куліша до щойно названої частини дворянства в його творах, що друкувалися в гумористичному журналі «Іскра» («Пан Мурло», «На поштовій дорозі в Малоросії», «Сімейні бесіди справника» та ін.) Працюючи над історичними проблемами, Куліш відбиває їх і в своїх белетристичних творах. Його погляди на гайдацький рух знайшли своє відображення в оповіданнях «Січеві гості» [1862] і «Мартін Гак» [1863], причому Куліш ставиться до нього як до Розбійницького руху, а зовсім не як до революційного. У романі «Липові пущі» Куліш намагався зобразити соціальні відносини старої української гетьманщини, причому саму гетьманщину український письменник оцінює як «дерево, підгнилого в корені і не приносить ніяких плодів». Майже всі белетристичні твори, за винятком справді чудової і видатної «Чорної ради », не принесли Кулішу особливої популярності.

При всіх своїх позитивних художніх даних Куліш залишився автором переважно посередніх творів. В області поетичної творчості йому теж не вдалося досягти тієї ідейної глибини, художньої завершеності, які були у Шевченка, хоча Пантелеймон Куліш і поставив своєю метою продовжити діяльність геніального поета. Вірші Пантелеймона у двох збірках — «Хуторна поезія» [60-70-ті рр..] і «Дзвін» [80-ті рр..], — Що відображали різні етапи його суспільно-культурної діяльності, не відрізняються оригінальністю. Будучи направлені в ряді випадків проти Тараса Шевченка, вони все ж таки переспівують його. Переоцінюючи історичні цінності в деяких творах, Пантелеймон Куліш складає хвалу «єдиному царю» (Петру I), «єдиній цариці» (Катерині II) і взагалі всьому російському царизму, який допоміг розправитися з анархічною козацько-Запорізькою та гайдамацькою черню. Кулішу належить ряд поем на історичні теми, зокрема українсько-турецькі («Магомет і Хадиза», «Маруся Богуславка»), та ін («Григорій Сковорода», «Куліш у пеклі» і т. д.), в яких виявляється концепція письменника — туркофільство, що змінила слов’янофільство і русофільство, які розчарували його. Куліш оспівує який народ добросусідський, культурний і високо моральний. Проте всі ці твори, як і надруковані пізніше уривки із знищених пожежею поем («Хуторні Недогарки»), не представляють нічого художньо видатного. В такій же мірі не були особливо примітні і драматичні твори Куліша. («Коліі», «Хуторянка», «Дранована трілогія», «Байда», «Сагайдачний», «Наливай», а також «Хміль Хмельніцькій»), що так і не побачили сцени. Зате численні переклади Куліша з іноземних класиків були і залишилися видатним явищем в українській літературі. Корнель перший відчув потребу в них. Пантелеймон один з перших зречеться тієї національно-провінційної в культурному відношенні обмеженості. Ним перекладено українською мовою ряд творів Шекспіра, Байрона, Гете, Шіллера і Гейне. В історії української літератури Куліш залишив свій слід також введенням нового українського алфавіту. «Кулішівка» в основному вживається і тепер; вона замінила так званого «Ярижку» — своєрідне пристосування до української мови російської абетки; прийнята українською писемністю, «кулішівка» забезпечила імені письменника широку популярність.