Вересай Остап Микитович

Стояв теплий зореплідний серпень 1874 року. До златоглавого Києва прибували гості з багатьох європейських країн, щоб взяти участь у Третьому археологічному з’їзді. Урочисте відкриття відбудеться лишень через тиждень, але вчені мужі, серед яких були й зарубіжні авторитети в царині археології, історії, етнографії, філології та інших наукових інституцій, уже жваво обговорювали назрілі питання. Та сьогодні творчі суперечки не вистачало натхнення – всі з нетерпінням чекали урочистої  частини, на якій має виступати зовсім незнаний для європейців „Гомер століття”, „Боян доби”, „Сучасний Нестор”, „рапсот України”...

      Оскільки зала не вміщувала всії бажаючих, довелося спішно робити імпровізовану сцену в Ботанічному саду. У вечірніх сутінках нашвидкоруч вивісили під кроною липи лампочку, прилаштували крісельце, і невдовзі під гучні оплески в супроводі своєї дружини та М. Лисенка з’явився кркмезний, літніх років чоловік. На ньому була припорошена свитина, дебелі, майже до самих колін, ялові чоботи й блакитні шаровари та смушкова шапка, з якою він не розлучався навіть улітку. Чемно відкланявшись шановному товариству, остап Вересай присів на стільчик, витер спітніле обличчя, взяв з рук дружини свою вірну скпутницю – кобзу, підладнав на ній струни й приструнки і прбіг пальцями. Віртуозний програш, який започаткував думу „Буря на Чорному морі”, одразу ж відтворив в уяві присутніх картину розгніваної морської стихії. Під плюскіт хвиль затужив живий голос:

                                Ой на Чорному морі,

                                На білому камені,

Ой то там сидить ясен сокіл-білозерець...

      Видзвонювала-голосила тужливим криком чайка кобза, піднімаючи на гребенях хвиль бентежний голос співака. „Ізо дна моря сильна хвиля встає, судна козацькі-молодецькі на три часті розбиває...”. Схрестивши руки, стояли, немов приворожені, славетний професор, міністр освіти Франції Альберт Рамбо зі своїм земляком Луї Леже, всесвітньовідомий славіст з Відня В. Ягич, барон Еренбург з Праги, будапештський історик Ф. Ромер, вчений з Німеччини Кремер...

      Сім дум та цілу низку жартівливо-побутових пісень проспівав того вечора О. Вересай. І хоч не всі чужинці добре зналися на українській мові, але майстерне виконання кобзарем народного мелосу відкрило перед зарубіжними гостями всю велич поетики, глибину української пісенної стихії. Концерт пройшов з великим успіхом...

  „Гомером у селянській свиті” назвали в ХІХ столітті кобзаря Остапа Вересая. Навіть царя зі свитою змусив занінити від подиву талановитий співець, якого колись запросили до Зимового палацу. Йому подарував Тарас Шевченко свою збірку „Кобзар” із написом „Братові Остапу від Т.Г. Шевченка”. Знала йього талановитого співця вся Україна.Відомий вам Павло Чубинський власним коштом збудував хату Остапові Вересаю.

      Вороги страчували сліпих кобзарів разом із звитяжцями козаками, бо добре розуміли: мудрі співці є носіями неподоланного національного духу, саме вони розносять звістки всією Україною про козацькі перемоги і про криваві бенкети знавіснілої шляхти. Ще на фресках Софії Київської невідомий автор зобразив славного кобзарського пращура зі струнним інстрементом у руках.

      Як міг спокійно почуватися ворог, коли тихого співу страчених голосів над Україною гриміла слава про славні подвиги Петра Сагайдачного та Богдана Хмелиницького, Івана Сірка та Северина Наливайка? Адже саме кобзарі своїм мистецтвом виховували нові покоління славних козаків-лицарів, сіючи в дитячі душі зерна завзяття, нескоренності, мужності.

      Не могли без кобзарів обійтися й запорожці в походах: рідна пісня немов на крилах переносила їх у рідні домівки, на широкі левади, до матерів, дружин, коханих...

      Тарас Шевченко вважав, що кобзарі наділені таким неповторним талантом, що можуть розмовляти навіть з Богом. Наприкінці ХІХ – на проатку ХХ  століття їхніми голосами співала вся Україна: Андрій Шут, Іван Кравченко-Крюковський, Федір Холодний, Михайло Кравченко, Гнат Гончаренко. А окремі з них – сотні безіменних кобзарів мандрували Україною, звеселяючи та засмучуючи людей. А головне – нагадуваи українцям про славне козацьке минуле, яке слід шанувати і наслідувати.

Вересай Остап Микитович (1803, с. Калюжинці, тепер Срібнянського району Чернігівської області – квітень 1890, с. Сокиринці тих же району і області) – український кобзар. Народився в сім’ї кріпака. У 3-річному віці осліп. У репертуарі Вересая було 9 дум („Федір безродний, бездольний”, „Втеча трьох братів з города Азова”, „Невольники на каторзі”, „Іваси Коновченко, Вдовиченко”, „Проводи козака”, „Бідна вдова і три сини”, „Буря на Чорному морі”, „Сокіл і соколя”, „Сестра і брат”), соціально загострена пісня „Нема в світі правди”, за виконання якої його не раз заарештовувала поліція, сатиричні пісні („Дворянка”, „Хома та Ярема” та ін.), побутові пісні, псалми, жеьранки тощо. Широкій громадськості Вересай став відомий після його виступу 1873 року в Києві на засіданні Південно-Західного відділу Росії географічного товариства, де було заслухано також М. В. Лисенка про музичні особливості українських дум і пісень у виконанні Вересая і О. Русова, про життя Вересая та його репертуар. Виступав Вересай і в 1874 на 3-му археологічному з’їзді у Києві. У 1875 році брав участь у кількох концертах у Петербурзі. Думи й пісні від Вересая записували Л. М. Жемчужников, М. В. Лисенко, О.О. Русов, П.П. Чубинський, К.Ф. Ухач-Охорович та ін. Про нього писали І.Я. Франко, С.В. Тобілевич, О.Ф. Міллер, П.П. Сокальський, Ф.М. Колесса, О.Г. Сластіон, М.О. Грінченко, П.Г. Тичина, та ін. Т. Шевченко подарував Вересаю „Кобзар” з дарчим написом. Образ Вересая відтворив М. Рильський у вірші „Любов Вересая”, поемі „Мандрівка в молодість”, про нього написав повість „Остап Вересай” Ф. Бурлака. Відомі його портрети роботи скульпторів І. Коломієць, В. Зноби, М. Харченка, Л. Жемчужникова, М. Маковського, М. Самокиша. Ім’я Вересай знали й за кордоном, про нього писали, зокрема, зарубіжні діячі культури А. Рамбо (Франція), Р.М. Рільке (Австрія), В. Ральстон (Англія), Ф. Равіта (Польща), Л. Куба (Чехія). У Сокиринцях 1959 засновано кімнату-музей О. Вересая, 1978 йому встановлено пам’ятник.