Блог учителя історії та правознавства: Всеукраїнська історико-краєзнавча акція учнівської молоді "А ми тую славу збережемо"

Всеукраїнська історико - краєзнавча акція учнівської молоді

«А ми тую славу

збережемо»

Номінація:

«Ми пам'ятаємо війни роки»

Черняхівський НВК «ЗНЗ - ДНЗ» І – ІІІ ст. Ніжинської районної ради

Чернігівської області

Пошукова група «Черняхи»

Керівник групи: Лабузько С. М.

Ніжин - 2014 р.

Дані про авторську групу:

Село Черняхівка

Ніжинського району

Чернігівської області

Черняхівський НВК «ЗНЗ - ДНЗ» І – ІІІ ст.

Контактний телефон – 046 31 66 3 47

Пошукова група – «Черняхи»

1. Дзюба Володимир Анатолійович – 8 клас

2. Бабич Анастасія Олександрівна – 8 клас

3. Рудова Анна Андріївна – 7 клас

4. Адаменко Валентина Анатоліївна – 11 клас

5. Нещерет Євген Олександрович – 11 клас

Керівник групи: Лабузько С.М., вчитель історії Черняхівського НВК «ЗНЗ - ДНЗ» І-ІІІ ст. Ніжинської районної ради

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ВСТАНОВЛЕННЯ НАЦИСТСЬКОГО «НОВОГО ПОРЯДКУ» НА ОКУПОВАНИХ ЗЕМЛЯХ ЧЕРНІГІВЩИНИ

1. 1.Окупаційний режим на Чернігівщині

1. 2. Окупаційний режим в селі Черняхівка

РОЗДІЛ 2. ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ ЗЕМЕЛЬ ЧЕРНІГІВЩИНИ

2. 1. Звільнення від німецької окупації земель Чернігівщини

2. 2. Визволення від фашистської окупації села Черняхівка очима учасників бойових дій та інших свідків подій

РОЗДІЛ 3. ІНТЕРВ’Ю З ОЧЕВИДЦЕМ

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Квітучі, сонячні дні першого літнього місяця. Короткі теплі ночі… 22 червня. Напередодні відбулися випуски у школах, юнаки і дівчата зустрічали схід сонця. А в цей час добірні дивізії фашистської Німеччини віроломно вдерлися на нашу територію на всій західній лінії державного кордону тодішнього Радянського Союзу.

Так почалася Велика Вітчизняна війна. Тих, хто її знає з власного досвіду, залишилося дуже мало, а їхні спогади про цю трагічну подію дуже цінні для прийдешніх поколінь. Одним з пріоритетних напрямів роботи пошукової групи «Черняхи» Черняхівського НВК є дослідження трагічних сторінок Великої Вітчизняної війни.

Напрямки діяльності пошукової групи «Черняхи»:

· вивчення героїчних і трагічних подій Великої Вітчизняної війни та подій, пов’язаних з визволенням рідного села;

· організація особистих зустрічей з ветеранами, вдовами, дітьми війни та запис їх спогадів та свідчень;

· сприяння пошуку нових джерел з історії війни, систематизація і оформлення матеріалів

· ознайомлення односельців з маловідомими сторінками історії рідного села.

Мета роботи:

· поглибити знання з історії рідного краю в складних суспільно-політичних процесах 30-40-х років ХХ століття;

· дослідити умови життя односельців під час німецької окупації;

· з’ясувати становище солдат під час військових дій;

· створити умови для виховання громадянської свідомості та патріотизму учнів на прикладі подій історії рідного села;

· дослідити героїчні і трагічні події Великої Вітчизняної війни з позицій об’єктивності та історичної правди;

Завдання групи:

· опрацювати літературні джерела з теми;

· провести анкетування серед ветеранів та учасників війни;

· проаналізувати свідчення визволителів села;

· на прикладі ветеранів війни показати героїзм українського народу в боротьбі проти окупантів;

· випустити буклет з увічнення пам’яті про загиблих героїв і жертв другої світової війни;

Об’єкт дослідження: жителі села Черняхівка та солдати визволителі села від німецької окупації.

Предмет дослідження: на основі спогадів фронтовиків, працівників тилу, осіб, які працювали в колгоспах, на спорудженні оборонних рубежів, заготівлі палива, продуктів тощо; остарбайтерів; людей, що проживали на окупованій території – мешканців населених пунктів, де проживають учасники акції сформувати цілісну та правдиву картину героїчної боротьби українського народу проти німецьких окупантів.

Питання активізації патріотичного виховання підростаючого покоління на прикладах подвигів старших поколінь у боротьбі з фашизмом і прагнення українського народу до волі й незалежності є актуальним на сучасному етапі формування української державності та важливим аспектом на шляху народження громадянина України. Для всіх нас війна – вічно у незгасній пам’яті. Адже пам'ять – частина духовного життя народу, його найсвятіша істина. Той хто пам’ятає, завжди сильніший, озброєний досвідом минулого. Досвідом боротьби і подолання труднощів, самозречення і відданості, мужності і непокори.

РОЗДІЛ 1

ВСТАНОВЛЕННЯ НАЦИСТСЬКОГО «НОВОГО ПОРЯДКУ» НА ОКУПОВАНИХ ЗЕМЛЯХ ЧЕРНІГІВЩИНИ

1.1. Окупаційний режим на Чернігівщині

Чернігівщина — одна з найбільш постраждалих під час війни областей. До 20 вересня 1943 року її захопили німецько-фашистські війська та встановили окупаційний режим. В основі політики «третього рейху» в Україні лежала расова теорія про зверхність арійців щодо інших народів, зокрема слов’янських.

По всій зоні військової адміністрації створювались сільські, громадські, районні й міські управи. В сільську управу входило декілька сіл, тому в селах призначались старости. Керівники всіх рівнів повинні були забезпечувати «спокій та безпеку», організовувати вилучення продукції для рейху та задовольняти потреби армійських підрозділів [2].

Німецькі окупанти зберегли колгоспи. Вони примушували селян безкоштовно працювати на полях, а всю вироблену продукцію забирали для забезпечення армії та відправляли в Німеччину.

У Ніжині гітлерівці створили біржу праці, зобов'язали населення регулярно проходити реєстрацію, примушуючи його працювати на важких фізичних роботах. Ввели комендантську годину. Будь-які збори заборонялись. За найменші порушення розпоряджень комендатури - арешт, відправка на каторжні роботи в Німеччину, розстріл. Основними місцями масових розстрілів були кар’єри клінкерного заводу, протитанкові траншеї, подвір’я тюрми та територія концтабору в районі вулиці Об’їжджої [6,12].

Вдалося встановити, що кількість ув'язнених червоноармійців коливалась від 5 до 7 тисяч чоловік. Утримання полонених було жорстоким і безжалісним. Годували раз на добу. Їжею була кип'ячена вода, в якій плавали шматочки звареного кормового буряка. Від різних хвороб та застуди люди вмирали. Кожного ранку спеціальна команда із полонених виносила десятки трупів. Поруч з табором були викопані ями, в які й скидали мертвих.

В німецьке рабство фашисти вигнали 415 міських громадян і 423 з сіл району. Вороги зруйнували й спалили 80 житлових будинків, 7 заводів і три мости через річку Остер, електростанцію, будинок зв'язку, 48 торговельних закладів, бібліотечний технікум, кінотеатр, 3 неповно-середні школи, гуртожиток педінституту, 2 клуби та інші важливі об'єкти. В районі спалено 189 садиб [6].

1.2.Окупаційний режим в селі Черняхівка

Село Черняхівка Ніжинського району, Чернігівської області було окуповане німецькими військами 11 вересня 1941 року. За декілька днів до окупації селом відступали радянські війська «Додаток Р». А на наступний день в село ввійшли окупаційні війська. Німці відзначались чистою, акуратною формою і жорстким порядком. Їхні частини пройшли селом далі на північ. Два тижні в селі перебувала велосипедна частина. В них по технічним причинам виникла затримка. Один з німців віддав свій зламаний велосипед сільському хлопцю, що приніс молоко. Мабуть цей німець, як і багато інших, змушених воювати, згадав свою сім’ю на Батьківщині. Згодом велосипед забрав собі сільський поліцай [12].

В селі Черняхівка окупанти обладнали поліцейську дільницю в колишній школі, з сільських жителів були призначені староста та поліцаї. Всього було близько тридцяти поліцаїв: декілька німців, а решта з села. Дільниця «обслуговувала» декілька сіл. Староста з своїми помічниками мусили втілювати в життя розпорядження німецьких адміністративних органів – реєстрували прибулих, вели облік місцевого населення, стягували податки, забезпечували військові поставки, надавали робочу силу, гужовий транспорт, квартири. Крім того, вони виконували завдання німецьких каральних органів у розшуку червоноармійців, командирів,партизанів і т. д. Сільська управа забезпечувала окрім всього іншого й виконання антиєврейських обмежень, репресій. Колгоспна система німцями не знищувалась, а навпаки переобладнувалась. Селяни мусили ходити працювати на сільсько-господарське підприємство. Потрібно було обов’язково виконати норму на роботі, та здати норму яєць, молока та курей. За невиконання норми, або ж за недопостачання німців молоддю для робіт в Німеччині, староста та ті, що не виконували норму могли отримати від коменданта по с/г питанням стусанів та нагайки. Взимку 1941- 1942 року німці виганяли людей до Борзнянського шляху чистити снігові замети для проходу німецьких військ в сторону Москви[12, 13].

Найстрашнішими, в період окупації, для черняхівської молоді були зібрання в школі «Додаток Х». На них відбирали остарбайтерів. З Черняхівки на роботу до Німеччини забрали 8 чоловік.

Чернігівщина – партизанський край. Партизани Чернігівщини внесли гідний внесок у всенародну боротьбу проти загарбників.

Точних відомостей про зв’язки жителів села з партизанами не має. Касян Іван Іванович, житель с. Черняхівка, згадує «горбатого дядька», що возив на підводі зброю в Заячі сосни, мабуть ховав для партизанів. Одна жителька Черняхівки говорила, що чула про зв’язки односельчан в період окупації з партизанами. Роль підпільників в селі відводиться Москаленко Лаврентію Антоновичу (голові колгоспу до війни), Нещерету Миколі, Нещерету Олександру та Нещерету Василю. Радянська влада доручила їм ввійти в довіру до німців та стати поліцаями [11, 12] «Додаток С», Додаток Т», «Додаток Ф».

Односельці просили Лаврентія Антоновича стати старостою, щоб не призначили якогось мучителя. Згодом німці викрили підпільників. Всіх названих, а також Ларіна Дмитра Матвійовича та директора школи Гриня Порфирія Андрійовича (він був керівником підпільної організації) забрали в Чернігів та розстріляли. На місце страчених взяли нових старосту та поліцаїв Поліцаї мали в селі багато привілей, ходили добре одягнені, їх сім’ї добре харчувались «Додаток Щ» .

РОЗДІЛ 2

ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ ЗЕМЕЛЬ ЧЕРНІГІВЩИНИ

2. 1. Звільнення від німецької окупації земель Чернігівщини

Результатом 20денної Бєлгородсько-Харківської наступальної операції стало визволення двох великих обласних центрів і створення умов для подальшого розвитку наступу Червоної армії на Лівобережній Україні. Втративши стратегічну ініціативу, ворог не віддавав без бою жодного населеного пункту, виявляючи непоступливість на всіх ділянках фронту.

Незважаючи на проблеми та непорозуміння, які виникали в керівництві рейху, вермахт зосередив на головних ділянках радянсько-німецького фронту значні сили. Частинам Червоної армії на Південно-Західному напрямі протистояли 2а німецька армія групи армій «Центр», 4а танкова та 6а армії групи «Південь», всього 68 дивізій, з них 16 танкових і моторизованих.

Битва за звільнення Лівобережної України умовно складалася з двох етапів. Протягом першого (серпень–вересень 1943 р.) Червона армія розгромила частини вермахту та війська сателітів на Лівобережній Україні, вийшла від Сожа до Дніпра в районі Дніпропетровська й створила кілька плацдармів на його правому березі. Змістом другого етапу (жовтень–грудень 1943 р.) була боротьба за ліквідацію ворожих плацдармів у районах Запоріжжя та Мелітополя, блокування кримського угруповання ворога, створення задніпровських стратегічних плацдармів біля Києва та Кременчука.

Радянські війська, які витісняли противника з Лівобережжя, налічували 2633 тис. чоловік, понад 51200 гармат і мінометів, 2400 танків і САУ, 2850 літаків. Ще до Курської битви Воронезький фронт одержав 206 тис. чоловік поповнення, Центральний – 173 тис., Південно-Західний – 157,5 тис. У другій половині серпня до складу Центрального фронту були передані 61а армія та 7й гвардійський мех. корпус, до Степового – 37а армія, до Воронезького – 3я гвардійська танкова та 52а армії, 1й гвардійський корпус. Крім того, з 5 жовтня 1943 р. Воронезький фронт був підсилений 13ю та 60ю арміями, а Степовий одержав від Воронезького 52у та 5у гвардійську армії. Фронти, що забезпечували наступ на Лівобережжі, налічували десятки загальновійськових армій, 25 танкових і механізованих корпусів, кілька артилерійських корпусів і дивізій прориву. Бої за Лівобережну Україну розгорталися в різних напрямах неодночасно й складалися з кількох операцій. Однією з перших стала Чернігівсько–Полтавська (26 серпня–30 вересня 1943 р.) стратегічна наступальна операція, у якій брали участь війська трьох фронтів: Центрального, Воронезького і Степового [2, 6].

Після форсування ріки Сейм з’єднання лівого крила Центрального фронту просувалися вздовж залізничної магістралі Конотоп – Бахмач – Ніжин, звільняючи населені пункти від фашистських загарбників [1].

Останнім опорним пунктом гітлерівців на шляху до Києва став Ніжин. Для його оборони німцями було виділено 217у та 375у піхотні дивізії, танки, бронепоїзди, авіацію. Радянська влада покладала визволення міста на 7й гвардійський мех. корпус генерала Корчагіна, 280–ту Конотопська та 132-гу Бахмацька стрілецькі дивізії [2, 6].

2. 2. Визволення від фашистської окупації села Черняхівка очима учасників бойових дій та інших свідків подій

Визволителями Черняхівки стали солдати 60 армії Центрального фронту (командуючий армії генерал Черняхівський), 7-го механізованого корпусу (керував генерал Корчагін), артилерійського корпусу (полковник Чурюкін Д. Ф.), 25-та механізована бригада гвардії підполковника Ф. В. Артамонова [4, 18, 19] «Додаток К».

В ході операції по звільненню Ніжина наші війська витісняли німців з усіх навколишніх населених пунктів. Лінія фронту розтягнулась від залізної дороги до сіл Бурківка, Черняхівка. Частина військ рушила в обхід села Кагарлики. 25- та бригада на чолі з Артамоновим Ф. В., почала наступ і 12 вересня танки з автоматниками увірвались в Бурківку. Німці відступили до Черняхівки. На Черняхівку рушила 24 – бригада, згодом за нею 25 –та, автомашини та автоматники [1] «Додаток Б, Додаток Л».

Звільнення Черняхівки почалося о 6 годині ранку 13 вересня 1943 року. Спочатку, ще в темряві, в село проникли радянські розвідники, і в місцевих жителів розпитали про ситуацію. Вже коли розвиднилось, в Черняхівку ввійшли наші війська. На той момент німці село вже залишили.

Після звільнення військові частини рухались далі, незважаючи на сильний опір противника. Німці намагались повернути Бурківку та Черняхівку, неодноразово переходячи в контратаки. Частину військ було направлено на південний захід – через Переяславку. Інша група рухалась вздовж залізничних колій. Автоколона мусила пройти через Березанку повз Липів Ріг (дорогою де зараз завод «Ніфар») та звідти атакувати м. Ніжин. До Ніжина з Черняхівки через Березанку було відправлено колону з боєприпасами.

Воїни попередили населення про можливе бомбардування. Частина селян втікала полями в сторону Бурківки, частина залишилась – повиривали в дворах окопчики (щілини) і там пережидали бомбардування [1].

Бомбардування почалось десь о 10 годині ранку і тривало аж до 17-ї години. У звіті про бойові дії 7-го Гвардійського механізованого корпуса за 13 – 14 вересня 1943 р. вказано, що була здійснена 1000 вильотів літаків. Внаслідок бомбардування в селі згоріло 19 хат, були поранені та вбиті не тільки солдати, а й мирне населення. Автоколона мінометного полку, що везла боєприпаси для звільнення Ніжина по дорозі з Черняхівки на Березанку була розбита. Лише частина техніки дісталась місця призначення «Додаток В, Додаток Д».. Один німецький літак був збитий військами з вогнепальної зброї. Він впав неподалік від села в трясовину біля хутора Лісове. Відголоски тієї битви і зараз нагадують про себе. Жителі навколишніх територій часто на своїх городах, та в полі знаходять рештки боєприпасів. «…Добре запам’яталось, що при виїзді з Черняхівки ми побачили розбиті гармати, і навколо розкидані снаряди» - згадує в листі Баранов Т. М. про побачене при в’їзді в село після бою[8].

Щоб перекрити німцям шлях відступу в районі села Вертіївка, частину піхоти було направлено через урочище Шурша-Баратова на Борзнянський шлях. Неподалік дороги вони наштовхнулись на 2 німецькі танки, що тікали в сторону Ніжина. Сховатися було ніде, адже навкруги голе поле (це зараз там ліси, а тоді німці повирубували весь ліс в радіусі 250 метрів від стратегічно важливої дороги, вона ж веде до Москви). Ці солдати всі як один героїчно загинули «Додаток М, Додаток Н». В слід за піхотинцями були направлені і інші частини, що й знайшли загиблих. Артилерія бригади під керівництвом командира бригади Артамонова Ф. В. та полковника Чурюкіна Д. Ф. пересікли Борзнянський шлях і обстрілювали залізничну станцію Вертіївка з катюш, щоб ворог не зміг дати підкріплення німцям в Ніжині.

Гвардії полковник Д. Ф. Чурюкин свої спогади про операцію по визволенню Ніжина описав так: «Місто Ніжин важливий залізничний вузол, з великим аеродромом, місто на підступі до Києва, звичайно, фашисти не так просто здали його. Фашисти виявили великий спротив на рубежі станції Крути і на проміжному рубежі Крути – Черняхівка. Крім того фашисти використовували близькість ніжинського аеродрому до фронту і наносили дуже сильні по нашим військам, а нашої авіації не було, і у нас не було надійного зенітного прикриття. В силу цих причин нам дісталось дуже. Втрати були великі і в живій силі і в техніці…» [10].

Так як противник чинив великий опір на північно-східних околицях Ніжина, було віддано наказ в другій половині дня перегрупувати сили. Основні війська перемістили південніше по лінії Черняхівка Кунашівка – Талалаївка – Синяки – Крапивна [16, 22] «Додаток Л». З півночі під керівництвом Артамонова Ф. Д . артилерія 24 бригади рухалась в сторону Ніжина та обстрілювала ворожі війська.

Під час визволення с. Черняхівки був смертельно поранений гвардії майор Хайтович І. Л.- командир 216–го танкового полку. Ось як свідчив про це Збанко І. О.: «Під час визволення села Черняхівки був смертельно поранений гвардії майор Хайтович І. Л.. Його було поранено в живіт від розриву бомби неподалік проїжджаючої машини. Пораненого перенесли до хати баби Параски. Ще намагалися його лікувати, та даремно.» [11] «Додаток А.А».

Танк з його полку 14 вересня першим ввірвався в Ніжин, і зараз стоїть, як пам’ятний знак, в центрі міста біля Агротехнічного інституту. В селі 13 вересня 2013 р. теж було встановлено пам’ятний знак визволителю «Додаток И».

13 – 14 вересня 1943 року стали такими довгоочікуваними для черняхівців. Зі сльозами радості на очах вони зустрічали визволителів. Жителі села несли солдатам молоко, яйця, варену картоплю. Дорофеєв І. К. в листі згадує як одна з жінок приносила солдатам молоко[10] «Додаток Е».

Опівдні коли командування розмістилось в місті Ніжині, радянське радіо повідомило про удостоєння корпусу та 24, 25 і 57 бригад імені Ніжинських, а 26–та бригада нагороджувалась орденом Червоного знамені. 15 вересня Москва салютувала корпусу [1]

Після взяття Ніжина Механізований корпус йде звільняти Київ. При визволенні села загинуло 84 чоловіки, уточнено на підставі листа Ніжинського ОГВК № 4/130 від 02.02.1988р. «Додаток З», Додаток П».

Звільнення Ніжинщини відіграло велику роль в подальшому просуванні радянських військ на захід.

В післявоєнний час в Черняхівку приїжджали її визволителі, полковник Чурюкін Д. Ф. та ст.. лейтенант Баранов Т. М.. Вони й інші учасники визволення, та їх близькі розповідали свої спогади учням усно та в листах.

РОЗДІЛ 3.

ІНТЕРВ’Ю З ОЧЕВИДЦЕМ

Касян Іван Іванович 22 листопада 1925 р.н. , село Черняхівка

Я народився в 1925 році в с. Черняхівка. Батько був швець. Мати померла коли ще був малим. Батько прийняв мачуху. В сім’ї було троє дітей. Жили бідно. За те, що батько відмовився стати до лав Червоної мітли і в людей забирати їжу його засудили до заслання на сім років. Ми лишилися без годувальника. Ходили по селу з торбинкою та просили їжі. Ледве вижили…

В село німці прийшли в 1941 році. Мені тоді було 15 років. Ми гуляли на вигоні, як під’їхали на конях німці. Вони стали питати де Бурківка. Дізналися та й поїхали. За ними прийшла піхота, велосипедні війська. В нас в хаті жили три дні німці. Але нікого з нас вони не ображали. В селі став впроваджуватися німецький режим. Була створена поліцейська частина, що обслуговувала декілька сіл (будівля сучасної пошти). Всього було близько тридцяти поліцаїв. Усі вихідці з села. Старостою села був Іващенко Лазар. Колгосп став називатися общиною. Старостами в ньому були Нещерет Федір та Іващенко Платон. Старости примушували йти до общини працювати, збирали податки. За рік сім’я мала здати 40 яєць, 240 літрів молока шкуру свинини. В багатьох родин позабирали худобу.

Деякий час на окраїні села стояла німецька машина з ремонту велосипедів. Ми з другом бігали дивитись на них. Провіанту німці не мали, і ми принесли їм молока та яєць. Вони подякували і дали нам по велосипеду. Коли ж ті поїхали до батька прийшли поліцаї, побили його і забрали транспорт…

В 1942 році ми з батьком копали погреб. Під вечір до нас підійшов чоловік у плащі, як згодом виявилося офіцер. Він розпитав чи є німці в селі і наказав нам йти в хату. Разом з нами повечеряв, переночував, спитав дорогу до Великих гаїв під селом Вертіївка і пішов. А через три дні приїхали німці й забрали батька до в’язниці в Ніжин. Посадили його разом з польськими прокурорами. Їх згодом німці розстріляли. Начальником в’язниці в той час був виходець з сусіднього хутора – Федір Бобер. Моя мачуха пішла до його батька і просила врятувати чоловіка. То Федір вивів вночі батька на вулицю та наказав тікати: «Біжи і сховайся, бо піймають розстріляють обох. »

Життя було скрутне. Все було дорогим. Навіть стакан солі не можна було купити. Їли юшку, картоплю, все, що на городі виросло. Носили те, що батько пошиє: валянки, чунь не було то шили з шкіри черевики. Одяг був з домотканого полотна, пофарбований дубовою корою. Гуляти не ходили – поліцаї не дозволяли. Один раз ледь не постріляли, коли ми зібралися в одній хаті. Світло теж було дефіцитом: керосину достати було важко то використовували сало топлене…

Німці не чекали, що їх швидко витіснять. Ще ввечері 12 вересня 1943 року вони відступили з Бурківки і зігнали жінок сільських готувати їсти. Коли ж почули наближення Червоної армії покинули все і повтікали. Червону армію односельці зустрічали дуже радо. Жінки несли яйця, молоко визволителям, дякували їм. Наші солдати, зранку, як звільнили село, попереджали, що буде бомбардування. Літаки налетіли десь о десятій годині. День став як ніч. Всюди чути було вибухи, горіли хати. Лише після сімнадцятої години все стихло…

Відразу після звільнення села мене призвали до лав Червоної армії.

В той час мені було вісімнадцять років. Як і інших хлопців того віку, забрали в польовий воєнкомат в с. Переяславка, що знаходився в старій школі. Через три години вже ввечері направили в с. Данино, де тримали в колгоспних хлівах три дні, а вже потім вночі відправили до залізничної станції Ніжина. З Ніжина новобранців переправляли до Конотопа. Але до Конотопа ми не доїхали, так як підступи до міста бомбили німці. Два вагони поїзда були розбиті, а солдати решти вагонів добиралися до місць призначення пішки. Ситуація на фронті дуже часто мінялась, тому шлях постійно змінювався. Доповнити тільки треба те, що йшли весь час пішки, вже глибокою осінню, хто босий хто в личаках, без теплого одягу і без їжі. Долаючи за ніч 60 км., 6 діб 11 тисяч майбутніх бійців блукали по безмежним лісам Білорусії. Тимчасова зупинка була в м. Комінці в Білорусії, де нас розквартирували по 44 чоловіки по хатам. Тут новобранців розподілили по частинам. Мене направили вчитись на розвідника. Навчання тривало 1 місяць. Прийшов «покупець» - ст. лейтенант та забрав 40 чоловік розвідників на фронт. І вже через два тижні я став розвідником РГК 35 гвардії мінометної частини якою командував полковник Ушаков, І Білоруського фронту.

Почались бойові будні – по тривозі ми кидались в бій. Спочатку бойовий шлях пролягав через міста Вітебськ, Бобруйськ, Могилев, Сарни, Ковель. Я брав участь у звільненні польських земель, воював і в Німеччині, був і в Берліні. По 40 км. за ніч долали воїни доганяючи німців («тікали як миші!»). В травні був у Берліні. Проїздом побував на Александрійському плацу, де німці, щоб призупинити Червону армію нанесли стільки касок, що машина їхати не могла, а ковзала. По Берліну ходили по карті. Також заходили в німецькі будинки й підвали, виводили звідти мирне населення. але насильств і звірств не чинили. Штурмували Берлін два тижні. Для штурму рейхстагу була визначена певна військова частина, їм навіть прапор зробили для того, щоб встановити на приміщенні. Інші частини повинні були сприяти цим сміливцям.

Після довгоочікуваної перемоги та капітуляції Німеччини нашу частину переправили на простій до м. Цебінген (15 км. від Берліна). До 1947 року я був на службі у Німеччині. [12] «Додаток А.Б, Додаток А.Ж».

Іван Іванович має дві медалі за відвагу. Першу він отримав за форсування Вісли, друга – за оборону плацдарму на р. Одер в с. Візінау

Повернувшись додому Іван Іванович пішов працювати в колгосп. Він був прицепщиком. Згодом Івана Івановича відправили від колгоспу вчитися на ветлікаря. Після закінчення навчання він працював на ветеринарній дільниці в рідному селі Черняхівка. Іван Іванович має дружину Валентину Костянтинівну та двох дітей. Донька Наталія проживає в м. Київ. Син – Олександр закінчив сільськогосподарську академію і працює зараз замісником директора по науковій роботі селекційної станції «Маяк» в с.Крути.

За столом на свята збираються і діти, внуки та правнук ветерана.

Свідчення записані 05 вересня 2014 року

Бородай Михайло Васильович, 1926 – 2014р. р. с. Черняхівка

Народився в 1926 році, в селі Черняхівка. Батьки працювали в колгоспі. Був ще учнем, відмінником коли село окупували німці… Деякі односельці були ліпшими помічниками німців – поліцаями при встановленні окупаційного режиму. Прийшовши в село окупанти розстріляли голову сільської ради Терентія Зотовича тому, що він був комуністом… Фашисти примушували людей працювати в колгоспі безкоштовно, здавати м'ясо, молоко, яйця та інший провіант. Ми були ще малими, але боялися, що заберуть в Німеччину на роботи. Тому тільки оголошували збори молоді, ми з хлопцями тікали в поле й ховалися там. Жилося дуже скрутно. Їжі не вистачало, в магазині ціни були дуже високі, грошей не було, а товари були дефіцитними…

Звільняти село почали рано вранці 13 вересня 1943 року. Німці відступали через село цілу ніч. Їхали з повними підводами краму. В центрі села зав’язався бій. Два німці залишилися, щоб затримати радянську армію на підході до Ніжина. В результаті перестрілки загинуло близько одинадцяти солдат. Потім цих німців розстріляли.

Через тиждень після визволення села мене призвали до армії. Хлопців голих босих позбирали в шеренги і відправили спочатку в хутір Криниця де навчали тиждень воєнній справі. потім на станцію Ніжин. В Ніжині нас порозсаджували в поїзди (для перевезення худоби), і повезли кого куди. Мене везли на Далекий Схід. Дорога тривала 34 суток. Вже було холодно, і на коротких зупинках солдати вибігали з вагонів, набрати води, щоб потім її кип’ятити на пічках, що були в вагонах. Кінцевою зупинкою був м. Ворошилово-Сурільськ. Звідси ми перейшли до кордонів з Маньчжурією (на р. Ужагово). Тут проходило навчання до 1945 року. Воювати прийшлось не з німцем, а з японцем. За умовами Ялтинського та Потсдамського договорів СРСР повинен допомогти союзникам умиротворити Японію. 8 серпня 1945 року головнокомандуючий військ СРСР Й. Сталін дав наказ: «Или ползком проползем, или маршем пройдем, но Японию победим». За наказом солдати перетнули кордон і почали наступальні дії проти Японії. Я пройшов всю Маньчжурію і закінчував війну в Кореї. Лише в 1947 році мене було демобілізовано.

Повернувшись в рідне село я застав голод. Їжі не вистачало. Приходилось їздити в Західну Україну за хлібом. Важкі то були часи. Треба було і відбудовувати рідне село після окупації і довчитися. Став працювати і прицещиком і трактористом. Згодом мене назначили бригадиром тракторної бригади. Вступив в ніжинський технікум і успішно його закінчив. В 1959 році став головою колгоспу [13].

Саме на цій посаді він показав себе, як справжній господар і керівник. Колгосп мав великі прибутки, а саме від цього залежав добробут села. В цей час були збудовані будинок культури і сучасна двоповерхова школа. За сприяння Бородая Михайла Васильовича була побудована дорога, відбудовано цегельний завод, ферми. Михайло Васильович був активним учасником ветеранської спілки . Він неодноразово виступав на лінійках в школі присвячених визволенню від німецької окупації. У Михайла Васильовича з дружиною залишилось троє дітей та багато онуків. В 2014 році Михайла Васильовича не стало, але пам'ять про нього залишиться назавжди.

Свідчення записані 20 вересня 2011 року

Волошин Микола Григорович 1924 – 2009р.р., село Черняхівка.

Я був мобілізований був у вересні 1943 році. Спочатку один тиждень навчали в хуторі Криниця недалеко від рідного села, а потім переправили до Конотопа де попали під бомбардування, потім перевели в інший поїзд , що направлявся в Брянську область. Звідти нас пішки відправили до Білорусії. Після розформування – старших відразу відправили на фронт, а решту направили на навчання. Я потрапив у запасний полк в орудіє, на навчання. 31 грудня відрядили на фронт. Йшли до місця призначення вночі бо вдень німці бомбили, долаючи по 65 км. за ніч. Втомлені прибули до назначеного пункту й попадали в сніг відпочивати, та варити їсти, аж тут прийшов російський лейтенант і забрав мене та мого сусіда з собою в тил. Тут нас нагодували, а спати ніде. Вимушені були ночувати на згарищі (німці відступаючи попалили хати), вкрившись плащ-палатками. Назначили мене замковим при батареї гаубиці (відкривав та закривав затвор для подачі снаряду в батарею). З боями я пройшов всю Білорусію, Польщу. Брав участь у звільненні Мінська, Молодечну, Білостока. В Польщі три дні проривали передову лінію німців. Після прориву 14 січня 1945 року нашу частину направили в бік Балтійського моря до м. Данциг-Гдиня (біля р. Вісли). Потрібно було оточити німців, що намагалися чинити опір. В запеклому бою мене поранило з кулемета в ногу. Була ніч і я не міг йти, та й не бачив куди. Доліз до якогось погреба, там себе перев’язав, та й заснув. Проснувся від спраги, виповз з погреба, бій вже закінчився, і мене підібрали воїни та відправили в санчастину. Пуля відірвала п’яточну кістку. Після довгого лікування і частих переїздів по госпіталях в 1946 році я опинився вдома. По закону полагалась 2-га група, за якою я міг не працювати, але лікарі в Ніжині вирішили перевести на 3-тю групу. З 1946 року працював у колгоспі. Був і пастухом колгоспних коней і сторожем в колгоспі, і прицепщиком на тракторі та на комбайні. Всього 28 років робочого стажу. Ледь не призвела до смерті й інша хвороба – виразка шлунку. В результаті в 90-х р.р. мені присвоїли 2-гу групу по життєво [15] «Додаток А.Д».

Микола Григорович має чудову доброзичливу дружину Євдокію Петрівну, та двоє дітей: доньку й сина. Є внуки. Син з внуками живуть в Києві, а донька разом з батьками, адже стареньким потрібна допомога. Вся родина часто збирається на родинні свята в батьківській хаті.

Свідчення записані 01 березня 2011 року

Зеленська Лідія Миколаївна 1925 – 2014р.р., село Черняхівка

Протягом з 1941 -1943 років з села Черняхівка було силоміць вивезено на роботу в Німеччину вісім молодих хлопців та дівчат. В свої юні 16 років я побувала в німецькій неволі, далеко від рідної землі. Разом з тисячами інших молодих хлопців та дівчат я потрапила до Німеччини на примусові роботи. Окупанти зібрали молодь села, вибрали серед них здоровіших і відправили в місто. Німці обіцяли гарну роботу, добрі заробітки, але ми страшенно боялися і не хотіли їхати.. Декілька днів нас везли в поїзді для худоби до Німеччини. По прибутті в Німеччину нас розподілили: на заводи та домробітницями в німецькі родини. Я потрапила на завод, виробляти зброю. Жили ми в бараках, водили на роботу і з роботи строєм з собаками та охороною з кулеметами. Світло вимикали в кімнатах о 20.00. годині. Якщо охоронець побачить в вікні світло, то буде стріляти без попередження. Давали один вихідний та навіть заробітну плату. Щоправда, цієї заробітної плати вистачало тільки на порцію морозива. Одного разу, вже коли радянські війська гнали фашистів до Берліна над містом почалось бомбардування. Був зірваний сусідній завод ми ледь не загинули теж.

Після капітуляції Німеччини деякі остарбайтери залишились в Німеччині. Я вижила і вирішила повернулась в рідне село. Звичайно, радянські органи ретельно перевірили нас, щоб не були шпигунами. Згодом я стала вчителем, одружилась. Зараз маю двох дітей, та багато внуків.

Свідчення записані 13 вересня 2012 року

Мартинчик Ганна Іванівна 1927 – 2006р.р., село Черняхівка

Війну пережила в рідному селі. Батько та брат загинули на фронті. І ми з матір’ю та сестрою залишились самі. Дивом вдалося врятуватися від німецького рабства. Сусід поліцай зайшов увечері до нас додому і попередив набір остарбайтерів і я встигла втекти в поле та сховатися. Після звільнення села ми разом з сестрою пішли працювати на засолзавод. Праця була важка. В той час потрібно було виконати велику норму і всі операції були вручну. А це і перебрати огірки, помити зробити росол і поскладати і засолити. Одягу в той час не вистачало. Із взуття теж тільки чуні гумові без валянців. І в мороз і в спеку ми працювали, щоб солдати на фронті ні в чому не бідували і перемагали. Вже після війни я перейшла працювати в колгосп «Куйбишева». Нажаль особисте життя не склалося. Одружена була не довго, і дітей не мала. Все життя прожила зі своїми батьками[16].

Свідчення записані 07травня 2009 року

Стоян Таїсія Григорівна.

Народилася в 1927 році в селі Черняхівка. Пам’ятаю і голод і війну і відбудову після війни. Із – за слабкого здоров’я мене німці не забрали в Німеччину. Тому після визволення села, як і багато інших пішла працювати в колгосп. Чоловіків у селі майже не залишилось. Коней також було мало, і ті поранені на фронті. Тому забезпечення солдатів Червоної армії харчами повністю лягало на плечі жінок та дітей. Діти вже з десяти років допомагали і в колгоспі і на заводі. Хлопчики і воду підвозили, і коней водили і випасали худобу. Дівчатка теж працювали на рівних на полі. Дітворі ніде було діватися і це був їх хліб. Адже в той час тільки працюючи в колгоспі можна було прожити хоч за пайок. Особливо йшли на роботу діти, батьки яких загинули на фронті. Працювали зранку до темної ночі. Робили все вручну. Пшеницю жали серпами, переносили до молотарки, або ж молотили на полі. Також вирощували та обробляли картоплю, горох. А взимку відкидали сніг з Борзенського шляху. Після війни одружилась. З чоловіком виростили двоє дітей[17].

Свідчення записані 07 травня 2009 року

ВИСНОВОК

В ході роботи над проблемою, пошуковою групою опрацьовані літературні джерела з теми, проведене анкетування серед ветеранів та учасників війни. Був зроблений аналіз свідчень визволителів села. З метою популяризації серед учнівської молоді невідомих сторінок історії села окупаційного періоду випущено буклет увічнення пам’яті про загиблих героїв і жертв другої світової війни. Робота дає можливість сформувати цілісну та правдиву картину героїчної боротьби українського народу проти німецьких окупантів.

Зі сльозами на очах, згадують ветерани роки окупації та бойові будні. Згадують своїх друзів та рідних, втрачених під час війни. Але жоден з опитаних учасників бойових дій не жалкує про витрачені сили та здоров’я задля визволення рідного краю від фашистів. Як боєць в бою, так і трудівник у полі чи на заводі, вони крок за кроком наближали день перемоги, а також мить свободи.

Не завжди держава забезпечувала умови для своїх бійців. Новобранці Червоної армії часто воювали без належного обмундирування в домашньому одязі. Навчання їх тривало по кілька тижнів. Застаріла зброя давала збої «Додаток А. В». Слабкі жінки в селах виконували всю чоловічу роботу, впрягаючись в плуги замість волів. З ранку до пізньої ночі вони працювали на полі, на заводі чи на розчищенні шляхів, крок за кроком відбудовуючи рідне село.

На прикладі історії рідного села, його жителів, ми побачили , що дійсно кожен свідомий громадянин не жаліючи власних сил і власного життя боровся за визволення від німецької окупації. Звичайно вклад кожного є різним, але неоціненним для нас. Саме цим звичайним людям ми завдячуємо своїм безхмарним небом. Наше ж завдання не забувати цей вічний подвиг наших дідусів та бабусь.

Вічна Вам слава!

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Баранов Т. М., Бобров В. М., Денискин В. А. «Гвардейский Нежинский Кузбаский» Кемеровське книжне видавництво, 1985 р.

2. БЕЗСМЕРТЯ. Книга пам’яті України.1941 – 1945.Головна редакційна колегія (голова І. О. Герасимов, заступники голови І. Т. Муковський і П. П. Панченко, відповідальний секретар Р. Г. Вишневський). – К.: Пошуково – видавниче агентство «Книга Памяті України», 2000. – 944с.:іл..

3. Книга "Скорботи України" по Чернігівський області том. З, стр. 97

4. Герои-освободители Черниговщины : Крат. Биогр. Справочник / Авт. –сост. В. Д. Драгунов. – К.: «Україна», 1991. – 447с.: ил.

5. Героев подвиги бессмертны: Очерки о Героях Советского Союза – уроженцах Черниговской области/ Авт. Очерков: М. В. Церковный, А. Д. Шиганов, Б. Ф. Юрьев. – К.: Политиздат Украины, 1982. – 423с., ил.

6. Ніжин: із глибини віків…:Матеріали з краєзнавства Ніжина / Л. Б. Петренко. – Ніжин: ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2008. – 428с.:іл

7. Чернігівщина. Енциклопедичний довідник, ред.. А. В. Кудрицький, К. 1990р.

8. Листи Баранова Т. М. (учасника визволення села)

9. Листи Дорофеєва І. К. (учасника визволення села)

10. Листи Чурюкіна Д. Ф. (учасника визволення села)

11. Свідчення очевидця І.О. Збанко

12. Свідчення очевидця І. І. Касяна

13. Свідчення очевидця Бородая М. В.

14. Свідчення очевидця Степаниденка І. А.

15. Свідчення очевидця Волошина М. Г.

16. Свідчення очевидця Мартинчик Г. .І.

17. Свідчення очевидця Стоян Т. Г

18. Чернігіво-Сіверщина і Друга світова війна/Історія Чернігівщини/ Ніжинська старовина №4-5, 2007р/ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.orluvka.h16.ru/iwIIdocn.html

19. 7-й гвардейский механизированный Нежинско-Кузбасский ордена Суворова корпус [Електронний ресурс].–Режим доступу /http://tankfront.ru/ussr/mbr/gvmbr25.html#bchs

20. 7-й механизированный корпус (2-го формирования) — Википедия [Електронний ресурс]. – Режим доступу ru.wikipedia.org

21. Турклуб «Вогнище» [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://www.kulykivka.org.ua/menu/rayonna_vlada/silrada/13_Kulikivka/turklub/index.php?print=Y

22. Ніжинський краєзнавчий музей ім. Івана Спаського | Музеї Чернігівщини [Електронний ресурс]. – Режим доступу /http://museum.cult.gov.ua/nizhynskyj-krajeznavchyj-muzej-im-ivana-spaskoho/

Додатки

Додаток А

Схема надіслана одним з визволителів с. Черняхівка полковником Пухановим в післявоєнний час. «Бойовий шлях 25 гвардійської Ніжинської ордена Богдана Хмельницького механізованої бригади»

Додаток Б

Схема наступальних дій 24-ї гвардійської механізованої бригади 7-го гвардійського мехкорпусу 14 вересня 1943 р. «Звільнення м. Ніжина» надіслана Барановим Т. М.

Додаток В

Уривки листів Т. М Баранова. учасника визволення с. Черняхівки

Додаток Д

Лист Баранова Т. М. про звільнення села Черняхівка

«…Ранок 14 вересня був похмурим тому я навіть не помітив в якій частині горизонту зійшло сонце. Тільки ми почали спускатися під гірку, як попали під шквальний кулеметний вогонь противника та дії його авіації… Авіація діяла дуже активно, великими партіями і з трьох напрямів. Так активно, що одна партія відбомбившись і, (після декількох заходів) обстрілявши нас, не встигала зникнути, як на зміну їй підходила інша. І знову починала заходи, знову бомбила і обстрілювала з кулеметів. І так майже до кінця дня. Літаки літали настільки низько, що ми били по них з автоматів. Збити однак жодного не вдалось… Однак, не зважаючи на вогонь противника ми продовжували рухатися і, розсіявшись, досягли, головою батальйону, до місця, на якому раніше стояв якийсь будинок… Сильно діяв противник, та за півтори години до заходу сонця його активність різко спала ….»

Додаток Е

Фрагмент листа Дорофеєва І. К. 20. 09. 1968 р.

Ставлення селян до визволителів

Додаток Ж

Дорофеєв І. К. Лист «Червоним слідопитам» про загибель свого

Товариша Іллічова С. П. (учасника визволення с. Черняхівки)

Додаток З

Список солддат, що загинули в роки Великої Вітчизняної війни і захоронені (перезахоронені) на території Черняхівської сільської ради.(по даним Центрального архіву М.О. СРСР)

1. лейтенант Іллічев Сергій Петрович 1918 р .н. - 14. 09. 1943р.

2. рядовий Алєксєєв Олексій Олексійович 14. 09 1943р.

3. м. сержант Вишняков Денис Петрович -

4. рядовий Дворянкін Євген Іванович -

5. рядовий Дронов Ілля Миколайович 1903р.н. -

6. сержант Лозев Антон Сергійович 1905р.н -

7. рядовий Мещеряков Константин Петрович 1905р.н. -

8. ст.. сержант Николаєв Дмитро Дмитрович -

9. сержант Сохач Леонтій Пантелієвич 1924р.н. -

10. ст.. сержант Таровитов Яков Власович 1910р.н. -

11. рядовий Кулаєв Олексій Кузмич 1918 р. н. -

Додаток И

Меморіальна дошка розміщена на танку в м. Ніжин (зліва) та встановлення пам’ятного знаку в с. Черняхівка на місці загибелі І. Л. Хайтовича (справа)

Додаток К

Артамонов Федір Володимирович Командир 25-тої механізованої бригади

Чурюкін Дмитро Федорович начальник артилерії 27 мех. корпусу

Баранов Тимофій Михайлович начальник штабу 24 мех. бригади

Додаток Ж

Баринов Давид Маркович командир 26 –ї гв. мех.. бригади

Учасники визволення села Черняхівки

Додаток Л

Схема руху військ Червоної армії в ході звільнення м. Ніжина

Створена учнями на основі вивчених джерел

(стрілка синього кольору – напрями руху військ)

Додаток М

Копія повідомлення про загибель Поволяєва Івана Яковлевича під час визвольних бої за м. Ніжин в урочищі Шурша-Баратова,

15 вересня 1943 р.

Додаток Н

Схема розташування братської могили в урочищі Шурша-Баратова

Додаток П

В книзі "Скорботи України" по Чернігівський області том. З стр. 97 сказано скільки людей було вбити німцями зокрема:

Готліб Анна Мойсеївна 1904 року, єврейка, домогосподарка розстріляна карателями в 1941 р. Похована в Ніжині.

Лев Давидович 1902 р. єврей, швець.

Михайло Львович 1927р. єврей, учень

Олександра Львівна 1928 р. учениця

Білик Дмитро Іванович 1932 р. учень, підірвався на міні.

Бородай Юхимія Охтисіївна 1902 р. Загинула під час бомбардування.

Зеленський Іван Савович 1927 р. учень, помер від поранень.

Зеленський Микола Іванович 1904 р. голова колгоспу страчений у в’язниці 1942 р.

Іващенко Олександр Минович 1926 р. Загинув під час бомбардування 1943 р.

Ландар Марія Артемівна 1923. загинула під час обстрілу 1943 р.

Ларин Дмитро Митрофанович 1906 р. росіянин, страчений 1942р.

Легеза Петро Миколайович 1932 р. учень, підірвався на міні.

Нещерет Степан Пилипович 1930 р, підірвався на міні

Помазан Степан Іванович 1932 р. Учень, підірвався на міні 1943р.

Савченко Іван Юхимович 1922 р., учень, підірвався на міні 1943р

Чорнобай Домінікія Петрівна, загинула під час бомбардування.

Шлаган Микола Іванович 1932 р. учень, підірвався на міні 1943р.

Шлаган Наталія Степанівна 1910 р, загинула під час бойових дій.

Ярмак Никипор Петрович 1929 р. підірвався на міні.

Ярмак Степан Терентійович 1914 р. страчений у в'язниці 1942р похований в Чернігові.

Ярмак Терентій Зотович 1887р, страчений у в'язниці.

Москаленко Лаврентій Антонович 1898 р, страчений у в’язниці. 1942 р. похований в Чернігові.

Спогади жителів Черняхівки про окупаційний період та визволення села від німецьких окупантів

Додаток Р

Касян Іван Іванович про переддень окупації села

Коли над селом пролітали літаки, то скидали листівки. Я підняв одну з них і став читати: «Бей жидов, спасай Россию...». Аж раптом позаду почув грізний голос: «Не будь ты, пацаненком, я б тебя прибил за то, что читаешь вражеские листовки». То був офіцер з відступаючої армії .

Додаток С

Касян Іван Іванович про підпільну боротьбу проти окупантів

В Черняхівці підпільниками вважають голову колгоспу до війни Москаленка Лаврентія Антоновича, Нещерета Миколу, Нещерета Олександра та Нещерета Василя. Радянська влада їм доручила ввійти в довіру до німців. Вони стали поліцаями.

Хоча самі селяни просили Лаврентія Павловича стати старостою, щоб не призначили якогось мучителя. Та згодом німці запідозрили підпільників. Всіх названих підпільників та ще одного активіста Ларіна і директора школи Гриня П. А. (він був керівником підпільної організації) забрали в Чернігів та розстріляли.

Додаток Т

Москаленко Лаврентій Антонович 1894р.н. Дружина Марія Степанівна 1894р.н. Син Петро Лаврентійович 1926 р. н. Сам Лаврентій був на громадянській війні де двічі поранений. Додому повернувся членом партії, був обраний головою сільради, під його керівництвом було організовано артіль ім. Шевченка в січні 1928р. а в липні артіль прийняла статус комуни «Червоний жовтень», і по рішенню партії в серпні 1934р перейшла на статут колгоспу, працював в райкомі партії. В 1940 – 1941рр – він голова колгоспу «Червоний жовтень» В березні 1942 р. був арештований гестапівцями разом з Гринем Порфирієм Андрійовичем на явочній квартирі і розстріляний в гестапо в Чернігові

Додаток У

Касян Іван Іванович про злочинну діяльність поліцаїв

Коли німці відступали, то сільський начальник поліції Протопопов Іван Петрович та бувший поліцай Москаленко Іван Минович повезли поліцаїв в ліс. Біля хутора Лісове їх роздягли та розстріляли. Вижив лише один, його рана виявилась не смертельною... Так бувші поліцаї хотіли очиститись від співпраці з німцями перед підступаючою Червоною армією. Але покарання вони не уникнули – суд приговорив їх до 25 років заслання.

Додаток Ф

Збанко Іван Олександрович про окупаційний період.

Першим вісником наближення фашистів до села став повітряний бій радянського та німецького літаків, в наслідок бою радянський літак був збитий і впав в урочищі Хурлетове, довго горів, рвались патрони і підійти до нього не було можливості. Літак згорів повністю а з ним і пілот. Всі старання знайти прізвище та його рідних адресу, результатів не дали. Через кілька днів в село вступили німці, село почало жити в окупації. В приміщенні церковного попечителя розмістилась комендатура, в приміщенні школи що згоріла розмістилось гестапо. Старостою села довгий час працював Лазар Максим, поліцаями були Василь Опанасович Нещерет, Олександр Максимович, Нещерет Микола Михайлович, Нещерет Феодосій Федотович, були поліцаї і з других сіл. Три Нещерети: Василь, Олександр, Микола ніби то були залишені в селі для підпільної роботи, про такі наміри вказувалось в книзі "Луч света во тьме", яка вийшла дуже малим тиражем і розповсюджувалась. Перед наступом радянських військ, їх всіх було виведено в сосновий ліс і там розстріляно, живим залишився тільки Нещерет Феодосій котрий голим впав в яму перед тим як мали стріляти. В ночі він голим дібрався до села, і все це він розповів вже після, мета розстрілу поліцаїв невідома, можливо вони і насправді залишались для підпільної роботи.

Додаток Х

Касян Іван Іванович про набір остарбайтерів до Німеччини

Декого про набір на роботу в Німеччину попереджали сусіди-поліцаї і тоді ті переховувались в полі та в лісі до ночі. Дівчата й хлопці натирали ноги різним зіллям, щоб на них з’явилася екзема. На жаль, всім уникнути німецького рабства не вдалось.

Додаток Ц

Збанко Іван Олександрович про переслідування євреїв

Про поліцаїв розповідали також, що вони закатували в лісі одного чоловіка(єврея). Жінки сільські дізналися та знайшли його за селом без вух.

Додаток Ш

Степаниденко Іван Андрійович про переслідування євреїв в селі.

До нас в село прибився старенький єврей. Віт переховувався від німців. Ходив, нікого не чіпав. Але наші поліцаї його схопили та закатували.

Додаток Щ

Касян Іван Іванович про становище поліцаїв

«Сашко Харитонов мені пропонував, мовляв, давай станемо поліцаями та хоч будем краще жити. Та поліцаями ми не стали, а згодом стали до лав Червоної армії.

Додаток Ю

Касян Іван Іванович про звільнення села від німців

Війська наших прийшли зі сторони станції Крути. Близько 6-ї години ранку ввійшла розвідка в складі шести чоловік… Коли розвиднялось, почали йти війська… німці з села вже повтікали

Додаток Я

Бородай Михайло Васильович про звільнення села від німців

Десь о 2 годині ночі селяни бачили як німці їхали на підводах нагружених різним вантажем. Опір солдатам чинили лише два німці,. вони були п’яні то й не встигли втекти, або ж намагались затримати визволителів. Також в селі залишились і двоє поранених німецьких солдат. Їх потім розстріляли. Бій за визволення тривав близько 2 – х годин.

Додаток А.А

Дзюба Ганна Федорівна, 1943 р. н. м. Носівка,

Про поранення Хайтовича І. Л.

Під час роботи в школі я разом з Червоними слідопитами займалась пошуком свідчень про війну. Одна з жительок села розповіли про поранення гвардії майора І. Л. Хайтовича. Уламок бомби потрапив майору в живіт. Дзюба Устина Семенівна (1900 р. н.) робила декілька разів йому перев’язки до приходу медсанчастини.. Однак врятувати його життя не вдалося.

Додаток А.Б

Касян Іван Іванович, фронтова пісня

На фронті не завжди були бої. Інколи вдавалося і відпочити. Щоб підняти бойовий дух ми співали пісні. Наш лейтенант Карабейников написав для цих випадків пісню.

С неразлучным своим автоматом

Не в одной побывал я стране

Но везде и повсюду ребята

Я скучал о родной стороне

Сторонка, сторонка родная

Ты солдатскому сердцу мила

Эх дорога моя фронтовая

Далеко ты меня завела

Додаток А. В

Степаниденко Іван Андрійович про обмундирування армії.

Після визволення села від німців хлопців 1925 року народження забрали на фронт. Одягу армійського не дали. Як був у фуфайці та в чунях так і воював у них. На навчанні, у білоруських лісах, дали рушницю, щоб стріляти, але й та була негодяща..

Перед боєм давали по чвертці горілки на двох солдат та по скоринці хліба. Потім командували «підйом!» і миз криком «ура!» йшли в атаку. Бувало, що голодні по два дні – кухню розбивали по дорозі.

Додаток А. В