«Весілля на Ніжинщині: погляд крізь призму часу»

ВСТУП

Сім’я це маленька держава. І момент утворення цієї міні держави є знаковою подією в житті людини, що вирішує  майбутню долю. У кожного народу є свої весільні  звичаї та правила, випробувані часом, та покликані зробити молоду пару щасливою. Вони відображають  певний світогляд та релігійні переконання.

Сімейне життя українців традиційно супроводжувалося  різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі відзначали певні етапи життя людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі. Вони мали прикликати на допомогу різні магічні сили, щоб нова сім’я мала здоров’я та достаток.   Пишний українсь­кий весільний обряд ще добре зберігається в пам'яті старших людей, однак усе менше чути на весіллях тра­диційних пісень.

Українська держава, здобувши свою незалежність розвиває свою державність  та культуру. Нація взяла курс на євроінтеграцію. Але не можна йти вперед і розбудовувати свою державу не маючи міцного фундаменту. Таким фундаментом є не тільки історія, а й культурні та звичаєві надбання народу. Дослідження народних звичаїв завжди має важливе значення для виховання свідомого громадянина. Тому це дослідження є актуальним та необхідним.

Мета дослідження: вивчити весільні обряди Ніжинського району та їх трансформація протягом останніх десятиліть.

Завдання нашої наукової роботи стало:

1.            Вивчити  літературні джерела щодо окресленого кола питань

2.            Дослідити весільні звичаї та обряди  на основі усних свідчень жителів сіл Ніжинщини

3.            Зібрати та опрацювати автентичний матеріал  весільних обрядів на Ніжинщині

4.            Визначити як змінилися весільні звичаї та обряди на Ніжинщині протягом останнього століття

Об’єкт дослідження:  весілля  Ніжинщини.

Предмет дослідження:  весільні обряди та звичаї  в селах Ніжинського району

Хронологічні межі дослідження: ХІХ – ХХІ століття.

В роботі опрацьовані  спогади, розповіді представників старшого покоління, які проживають переважно на півночі та в центрі сучасної Ніжинщини. Досліджені літературні та Інтернет  джерела. Використано методи  систематизації, порівняння і типологічного аналізу. Зібрані пісні, та фото обрядів, що виконувались на різних етапах весілля. В роботу включені також численні прикмети і звичаї, що побутують в сучасних весіллях.

Практичне використання: даний матеріал можна використовувати при проведенні заходів з елементами естетичного та морального виховання підростаючого покоління, для підготовки доповідей, рефератів, написання наукових статей і тез. Також матеріали, зібрані під час дослідницької роботи, можуть стати основою чудового весілля та запорукою щасливого шлюбу.

РОЗДІЛ 1

Особливості весільної обрядовості на Ніжинщині у контексті загальноукраїнської традиції

Українці кажуть: « Як склався у людини шлюб, так піде і все її життя». Ця народна мудрість виходить з того величезного значення, яке надавали шлюбу й сім'ї, особливо у минулому, коли одружувалися на все життя і тільки з однією людиною.

Людина ставала незалежною та користувалась більшою повагою громади тільки після одруження.  Неодружених чоловіків  навіть в похилому віці називали парубками або ж навіть образливо – «бобилями». В народі схвалювались ранні шлюби – чоловіки з 21 року а дівчата з 16 – 18 років.  Про це свідчать численні приказки: «Хто рано встає і рано жениться – ніколи не розкаюється»[8 ].

Щоб подружнє життя було щасливим молоді мусили дотримуватись численних обрядів і прикмет під час весільного дійства. Тому українське весілля – справжня народна ігрова драма, що включала обрядові дії, танці, пісні, примовки, приспівки тощо.

Не була винятком щодо уваги до весільної церемонії в народному середовищі й Ніжинщина. Не зважаючи на локальні відмінності традиційної весільної обрядовості на Чернігівському Поліссі, весілля даного регіону мають виразну спільну поліську основу, а в багатьох випадках також проглядається й загальноукраїнська та загальнослов’янська спільність. Враховуючи це, умовно весільний ритуал можна поділити на три великі етапи: передвесільний, власне весільний і післявесільний.  У свою чергу кожен із даних ритуальних етапів (циклів) складається з низки своєрідних обрядів.

1.1.         Перед весільний цикл обрядів та звичаїв

 Перед весільний етап включає кілька традиційних обрядових складових: сватання, огля­дини, заручини.

 Сватання передбачало першу зустріч представників молодого з молодою та її батьками для досягнення обопільної згоди на шлюб. На Чернігівському Поліссі посередників при сватанні найчастіше називали «старостами».  Старости  йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Свататися в дореволюційний час і перші радянські роки було прийнято у вільний від польових робіт період (на М'ясниці та від Великодня до Трійці). У старости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків, брали до уваги такі риси характеру як комунікабельність і дотепність. Інколи в ролі старостів на початку XX ст.. виступали батьки нареченого. Зі старостами до дівчини йшов і па­рубок. Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти сватання у таємниці. Зайшовши у хату з хлібом у руках і привітавшись, старости починали традиційну розмову про мисливців, що натрапили на слід куниці — красної дівиці, чи  купців, що дізнаються про товар, тощо. Дівчина, яку обов’язково запрошували до розмови, мала при цьому сором’язливо стояти та колупати піч. Відповідь нареченої була обов’язковою і часто вирішальною. На знак позитивної відповіді на пропозицію сватання сватів перев’язували рушниками. Нареченого ж дівчина перев’язувала хусткою.

 На знак відмови вона повертала старостам принесений ними хліб або ж підносила молодому гарбуза. Тоді про хлопця казали, що він ухопив гарбуза. При позитивній відповіді нареченої обговорювали попередньо питання про посаг. [3]

Досить складний обряд сватання вельми стисло описав Т. Г. Шевченко: «Покохавши літо чи два... парубок до дівчиного батька й матері посила старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних. Коли батько і мати поблагословлять, то дівчина, перев'язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку».

Увесь перед весільний цикл тривав два-три тижні, а іноді навіть місяць. Після сватання могли відбуватися оглядини і заручини.

В українців впродовж віків сформувалися два мотиви вибору наречених: кохання та економічна вигода. Молодь переважно керувалася першим, а батьки другим аргументом. Мабуть звідси походить і наступний етап перед весільного дійства.  Оглядини — це знайомство з господарством молодого, яке здійснювалося невдовзі після успішного сватання. Тут проглядається серйозність ставлення до утворення сім'ї: якщо молодий не мав свого господарства, то не мав і права на створення сім’ї. Батьки парубка намагалися якомога краще представити міцність свого господарства, демонструючи його так, щоб умовини завершилися шлюбною угодою. Найчастіше оглядини були потрібні, коли дівчина та хлопець проживали у різних селах або в різних містечкових кутках. [7]

Заручини — заключний етап сватання, обрядове закріплення згоди на шлюб. На заручинах до молодої приходили разом із молодим його батьки та родичі. Всі сідали до столу, а молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху — руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. По закінченні усіх церемоній дівчина та хлопець вва­жалися зарученими й відтепер не мали права відмовлятися від шлюбу. Спроба ж відмови вважалася безчестям, за відмову могли відшко­довувати матеріальні витрати та ще й платити окремо за образу. Водночас заручини виступають і першим власне весільним обрядом, який набував із цього моменту законної сили.

1.2.         Весільний цикл обрядів та звичаїв

  Традиційне власне весілля тривало в різних регіонах України й різну кількість днів, а, зокрема на поліській Чернігівщині — тиждень. Весілля розпочинали, як правило, в п’ятницю.

П'ятниця - починальниця,
Субота - коровайниця,
Неділя - вінчальниця,
В понеділок - їсти та пити,
У середу - похмелятися,
А в четвер після обіду
Та й додому поїду. [27]

 Весільне дійство складалося з низки обрядових актів, які відбувалися послідовно й у супроводі відповідних обрядових пісень та дій: випікання короваю, плетіння вінка, запрошення на весілля, шлюб, посад, пов’язування молодої, переїзд молодої в дім чоловіка.

У п’ятницю запрошували гостей на весілля. Йшли запрошувати окремо: молодий з боярами і молода з дружками. Зайшовши до хати (обов’язково), на дорозі кликати не прийнято, віддавали хлібину господареві в руки, кланялися і промовляли традиційну запрошувальну формулу: «Просили батько, просили мати і я прошу: приходьте до нас на весілля!».  Запрошений, цілуючи хліб, бажав молодим щастя-долі, дякував за запрошення і  віддавав хлібину молодим. Хліб носить старша дружка (старший боярин), а  менша відкриває та зачиняє двері. Зазвичай запрошували близьких і далеких родичів, сусідів та знайо­мих, а у невеликих селах – усіх мешканців. Не годилося запрошувати під час випадкових зу­стрічей на вулиці, що відобразилося навіть у  прислів'ї: «Просили по дорозі, щоб не були на порозі». [11]

Бгання короваю – один із наймагічніших і на Чернігівщині найважливіших весільних обрядів, який символізував освячен­ня громадою новоствореної родини.

Весільний коровай був головним весільним хлібом, який виготовлявся з дотриманням певного сценарію й багатьох правил. На Ніжинщині пекли його у четвер чи п'ятницю в господарствах обох молодих.  Ввечері ліпили коровай. Мати молодої та молодого запрошували коровайниць - жінок, щасливих у подружньому житті, найчастіше парну кількість, але бувало, наприклад, запрошували непарне число коровайниць Співали: «Сусідочки мої голубочки, та зійдіться усі до купочки, зійдіться до моєї хати, бо час-пора коровай бгати». Коровайниці йшли на коровай зі своїм борошном, молоком, яйцями. Коровайниці мили руки, просили у старости благословення розпочати роботу, він благословляв. Потім вони ставили серед хати діжу (ночви), засипаючи борошно, починали замішувати тісто, при цьому співаючи: «Ходи, Спасе, до нас, а у нас усе гаразд: хорошії коровайнички коровай бгають та сиром поливають. З середини сиром, маслом, около - добрим щастям. Співаючи, розчиняли коровай, замішували тісто. Поки тісто підходило, коровайниці частувалися. Коли тісто, добре вимішене, підійшло, його виймали з діжі (ночов), на діжу ставили п'ять свічок, звитих докупи, а одну велику свічку ставили на ножа, залишеного на дні діжі (ночов) і закінчували місити тісто вже на столі, співаючи: «Три сестри свічку сукало, трой зілля клало, і руту, і м'яту, хрещаті квітки, щоб любилися дітки, щоб любилися, цілувалися, щоб всі люди дивувалися». Потім старанно ліпили коровай. Ліпили в основному чотири жінки. З житнього тіста робили товстий корж - «підошву», куди втикалися навхрест на щастя дрібні гроші, чотири сирих яйця, чотири вареники із сиром. Коровай оздоблювали різними фігурами: шишками, зірочками, голубами тощо. Верхня частина випічки обкладалася стрічкою з тіста. Прикрашали великою шишкою у центрі, а потім маленькими шишечками, пташками, косичками, колосками. Існувало повір'я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий віщує розлучення, а покручений – злу долю.  ставили п'ять свічок і засвічували їх, співаючи: «Як день білий, як Бог милий, як сонечко яснее...», «Дві сестриці коровай місять, вони його не замісять, без скрипочки, без дудочки без чарочки горілочки». В деяких селах місила тісто хрещена мати, якщо не вдова. Коровайниці «улещували» коровай приказками та піснями. Дівчата-дружки ліпили шишки. Коли  коровай готовий, щоб його садовити в піч, коровайниці просили на це благословення у старости. Потім піднімали вгору діжу від тіста, співали весільні (коровайні) пісні, заклинальних або магічних за змістом. В селі Безуглівка після того як коровай та шишки готові складали їх в діжку, а навколо запалювали чотири свічки.

Дружки виготовляли «вільце» («гільце»), яке символізувало створення нової сім’ї, появу нового сімейного «дерева», тому повинно було виглядати якнайпривабливіше. Деревце було із вишні або інколи із сосни. Про це співалося й у піснях: «Ой тая вишенька, що у саду росла. Що й у саду родилася, нам на гільце згодилася», «Усі гори, долиноньки виходили. Зеленький барвінок вищипали. Червоную калиноньку виламали. Вирубали гілечко у бору, та принесли бояри до двору. Вийшли дружечки, узяли, у новую світлоньку унесли. Поставили гілечко на столі, та й на столі на престолі. На клинчастій на переберчастій скатерті, скатерті», «Ой сосно, сосно, горова, горою йшла шуміла, в сінечки ввійшла зазеленіла, на столі стала заговорила. На столі, та на престолі». Дівчата прикрашали гільце, співаючи: «Ми літом не гуляли, барвінок поливали. Барвінок прийнявся, на гільце здався». В селі Черняхівка Ніжинського району дві гілочки із вишні обмотували прісним тістом, порізаним зубчиками. Готові гілочки висушували у печі на полум’ї, прикрашали його кольоровими стрічками. Вільце стояло перед молодими під час весілля, а поруч перебував коровай, на багатому «кролевецькому» рушнику, прикрашений калиною, барвінком та червоною стрічкою. В селі Березанка вільце вставляли в центр короваю. [6]

Дівич-вечір   влаштовували напередодні весілля як символ прощання з дошлюбним життям. Такі молодіжні вечірки влаштовувалися окремо в оселях молодої та молодого. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від неодруженої молоді. Поширеним моментом дівич-вечора вважається надівання вінка молодій. На долівці стелили біле полотно, на яке ставили хлібну діжу, зверху клали подушку. Наречена сідала на неї, після чого брат розплітав їй косу, а дівчата прикрашали голову весільним вінком. Потім частували за столом дружок та бояр, обмінювалися подарунками між молодими: молодий з боярами приносив дівчині чоботи і хустку, а молода обдаровувала його весільною хустиною чи сорочкою.

У суботу надвечір «худобники» від молодої везуть «худобу» – як частину посагу. «Худобою» на Чернігівщині називають скриню, наповнену самотканими ряднами, полотняними сорочками, вишитими рушниками, сувоями полотна, одягом, лижниками (вовняні самоткані коври, доріжки, килимки), настільниками, білизною. Дружки молодої їдуть з худобниками додому до молодого, щоб прикрасити хату

Найбільш пишним у весільній церемонії відрізнявся, звісно, весільний день. Момент одягання молодої дружками відбувався урочисто, в пісенному супроводі. Загалом молоді обов’язково мусили мати нові сорочки, ще не прані й не ношені. Одяг шили спеціально до весілля, а потім шанобливо зберігали впродовж усього життя. [4]

Традиційний сценарій українського весілля обов'язково передбачав церковний обряд вінчання. Залежно від місцевої традиції, молодий і молода йшли до церкви окремо, або ж наречений приїздив по наречену. Подекуди з церкви молодий їхав до батьківської оселі, щоб потім з весільним почтом урочисто приїхати по молоду.

У неділю до двору молодого сходилася кликана ним рідня, знайомі. Усіх садять за стіл, рахують кількість осіб, що повинні сформувати весільний «поїзд». За столом «підковують» молодого. Двоє дружків, яких весільна мати пов’язує рушниками, частують учасників «поїзду». Передбачається непарна кількість учасників «поїзду». Серед двору встановлюють діжу, в якій замішували тісто на весільний коровай, накривають її вишитою хусткою, встановлюють на неї хліб-сіль. «Поїзд» з дружків (чи бояр і світилок) уже в очікуванні, коли весільна мати виводить із хати молодого, тримаючи за руку через носову хустинку. Обводить тричі навколо діжі за сонцем, виводить за ворота, обсіваючи житом, копійками, цукерками[18].

Щоб потрапити до молодої наречений з поїздом мусили пройти випробування і заплатити викуп. Повторювався викуп біля воріт хати нареченої (ворітна) — за право вступу молодого на територію іншого роду, потім у сінях — за місце біля нареченої. Останній викуп — весільний пропій — відбувався наприкінці весілля.

 Зранку, коли поїзд наближався до хати молодої, парубки того кутка, звідки молода, влаштовували перейми: зачиняли ворота, підпирали їх, озброювалися палицями, щоби «бити, воювати, молодої не давати». Молода, почувши, що йде молодий, сідала при самому кінці стола, нахиляла голову і її накривали хусткою. Весільний поїзд намагається відчинити ворота, а коли їм це не вдавалося, розпочинали переговори. Після тривалих торгів молодий платив грошима або пригощав парубків, за що ті пропускали приїжджих у двір. Назустріч їм виходила мати молодої, обмінювалися з молодим хлібом, частуючи. Першу і другу чарку молодий виливав назад себе або коневі на гриву. Весільний поїзд заходив в хату. Біля молодої сидів брат з палицею, не пускав молодого до сестри. Приїжджі тричі обходили стіл, бояри починали торгуватися з братом за молоду. Той довго не погоджується, бо править велику суму. Зрештою, молоду викупляють. Торги відбувалися, коли молодий іде з молодою до шлюбу (вінця), і перед від'їздом молодої до молодого. Після викупу молодий підходив до молодої і знімав хустку та намагався відірвати її від стола. За третім разом це йому вдавалося цілував і сідав біля неї. Тоді обох перев'язували довгим рушником або хусткою

Батьки нареченої знову перев’язують дружків рушниками навхрест. Молодих заводили за стіл — «на посад», де на покуті їм було постелено кожуха догори вовною (символ багатства), під який підсипали жито і клали гроші. За третьою стравою «значать» молодого. Це ще один характерний елемент весільного ритуалу на поліській Чернігівщині. «Значити» – пришивати квітку, зроблену із червоної стрічки. Квітку пришиває сестра молодої або дівчина із рідні. Дружки спочатку тричі питаються: «Старосте-паністаросте дозвольте молодому квітку пришити!» Староста дозволяє. «Пришиванка» прикріплює голкою квітку до картуза чи шапки, обводячи ниткою тричі навколо голови молодого і повертає шапку на голову. У цей час боярин намагається символічно вихопити шапку із квіткою (щоб не платити), а не зробивши цього, викупляє квітку за гроші, після чого весілля триває, а квітку з шапки переколюють на одяг молодому. [16]

Цікавим і регіонально автентичним на Чернігівщині міг виступати традиційний весільний етап, який прийнято називати «дарівщиною». Тут ми подаємо його опис за свідченнями респондента з с. Велика дорога Ніжинського району.

«На порозі весільного дому з’являються двоє дружків. У старшого в руках коровай, а в меншого – хліб. На короваї зверху знаходяться дві хустини. Оскільки «голий» коровай не заноситься до столу.

Менший дружка від порогу промовляє: «Панове старости! Дозвольте малий хліб занести!» «Бог благословить!» – лунає у відповідь. Вдруге: «Бог благословить!» Втретє: «Бог благословить!»  По тому дружка заносить хліб на стіл. Від порога лунає голос старшого дружки: «Панове старости! Дозволили малий хліб занести, дозвольте й великий занести!» Старші люди за столом відповідають: «Бог благословить!» Потім вдруге й утретє. Старший дружка заносить коровай до столу. Дружки забирають по хустині кожний, перев’язують один одному праву руку.

Старший дружок проговорює: «Панове старости, дозволили коровай занести, дозвольте його на мир роздать, а перед цим молитву прочитать!» Дружки вголос читають «Отче наш», а всі присутні слухають стоячи. Якщо дружки не знають молитви, то вони наймають бабусь, платять їм за це гроші. [12]

Старший дружка ріже на частини коровай, кладе по 2-4 частини на тарілку, а менший наливає відповідно кількість чарок горілки, поставивши їх на іншу тарілку. Починають викликати так:

-                     Є у наших молодих батько й мати!

-                     Є у наших молодих батько хрещений із жінкою!..

-                     Є у наших молодих брат і сестра!..

Викликані підходять, беруть коровай із тарілки носовою хустинкою, випивають чарку, батькам дякують за хліб-сіль, бажають молодим добра.

Під час дарування в центрі господи перебуває «виборщик». Це жінка із рідні, яка збирає дарівщину. Якщо, крім грошей, дарують постільну білизну чи ковдри, то вона їх уявно струшує й закидає собі на плече. Цим демонструючи присутнім «якість», «неабияку вартість» подарованого. Гроші ж дружки забираючи з тарілки, на якій лежав коровай, віддають молодим. Молодята стоять та кланяються за кожним подарунком і дякують.

У давніші часи практикували також обрядову дію з «писарем». У функції «писаря» входив запис вуглиною на комині печі відомостей, хто з гостей що подарував, щоб молодята не забули й запам’ятали надовго. Другого дня, у понеділок, «писар», крім того, зачитував перезві (гостям від молодого), хто що подарував молодим від рідні молодої. Закінчивши обдаровувати рідню молодої короваєм, дружки шматочки короваю, які залишилися, роздають родичам і сусідам, які також перебувають на весіллі. Цей момент церемонії отримав назву «коровай на запоріжжє» (у тлумаченні – віддати за поріг, звичайним щодо весілля людям, не близьким родичам). По закінченні дарування молодята кланяються гостям і дякують батькам за хліб-сіль.

 За іншими переказами під час дарування коровай давали жонатим, а шишки – нежонатим гостям. Шишки давали обов’язково парну кількість.

 Потім подавали до столу інші страви, гуляли, співаючи весільних пісень, допізна.  Але молоду батьки повинні вирядити до дванадцятої години ночі.

Перед виїздом свахи приступали до "покривання" молодої: з неї знімали вінок і пов'язували жіночу хустку (колись одягали очіпок й намітку). Це символічне приєднання молодої до жіночого гурту знаменувало її остаточне прощання з дівуванням. Хор нагнітав емоції, співаючи жалісних пісень. Після "покривання" неодружена молодь покидала весілля, а молоду виряджали до нової родини. Виряджання молодої відбувається в кінці даного весільного дня. Батьки сідають на ослоні або, навпаки, стоять, тримаючи перед собою ікони й благословляють молодих, перехрестивши їх образами. Молодята цілують ікони. Батьки бажають щастя на віки вічні. Ікони мати молодої  загортає у гарну вишиту хустку, зв’язавши кінчики вузлами, й віддає їх молодому, а молодий передає у відповідь «хліб-бочку» (невеличкий коровай), покладений у дві тарілки, а зверху дві ложки, перев’язані червоною стрічкою. Усе це, крім того, зав’язане великою хусткою. Молодята виходять за ворота господарства вдвох, міцно взявшись за руки, щоб ніхто між ними не пройшов, і слідкують, щоб ніхто не зміг перейти їм шлях (звичаєва норма). 

Виряджання молодої до нової родини — найбільш драматичний момент весілля, коли молода прощається зі своєю ріднею, матір'ю, хатою. На воза виносили посаг молодої, скриню, постільну білизну. У цілому ж, як правило, посаг складався з двох частин: худоби та скрині. Щодо першої, то її виділяв батько, голова родини. Це, крім худоби, могли бути також гроші, частина землі тощо. Але те, що входило до скрині, дівчина мала готувати собі сама або разом з матір’ю. Скриня включала постіль, рушники, одяг, а також стрічки та хустки, якими дівчина мала обдарувати весільних гостей. Посаг мав демонструвати не стільки достаток молодої та її рідних, скільки її працелюбність і вміння. [23]

Весільний поїзд рушав до господи молодого, де його чекала рідня з боку молодого. Крім того, у багатьох чернігівських селах довго існував звичай, котрий називався «присмаленням молодої». З цією метою на подвір’ї розкладали вогнище, в Черняхівці з житньої соломи, через яке молодята, перечекавши, коли притихне вогонь, перестрибують, узявшись за руки. Зміст звичаю – в давніх уявленнях про духовне «очищення» дівчини з чужого роду, котра приходить жити до іншої родини.

Батьки зустрічають молодих на порозі хати з хлібом на вишитому рушнику. Матір також повинна була мати миску з житнім зерном. Батько, а потім мати благословляють молодих хлібом. Навхрест паляницею придавлюють при цьому плечі молодого, а потім молодої. Мати сипле молодим за комір по жмені жита, щоб усе життя мирно жилося. Потім запрошують молодих до хати. Невістка приїжджала до свекрушиного обійстя з чорною куркою у руках, яку вона кидала під піч, щоб стати рівноправною господинею у новій хаті. Церемонія весілля продовжується в хаті батьків молодого у тій же послідовності, що й на весіллі в молодої.

За давніших часів після привітання й частування молодих відводили на шлюбну постіль у комору, а весілля вирувало аж до пізньої ночі, співаючи "сороміцьких" пісень. Коли молода засвідчувала свою цноту, вивішували червоний "прапор", або ж простирадло «з калиною». За народними уявленнями, цнотлива молода після першої шлюбної ночі наділялася здатністю приносити багатство й примножати добробут: "Кропить невістка, кропить! Де капля роси впаде, там пара волів стане".

1.3.         Після весільний цикл обрядів та звичаїв

У понеділок, за звичаєм, носили молодій сніданок.  Старший боярин і менший із вільцем, що стояло на столі перед молодими в попередні дні, збирають дружок, яких організовує старша дружка. Усі збираються близько одинадцятої години дня. Заходячи до двору молодих, намагаються сповістити про свій прихід  виконанням весільних ліричних пісень. Із хати зазвичай виходить перевдягнута жінка чи чоловік, які запитують:

-                     Ваша чи не ваша?

-                     Ні, не наша, наша Ніночка як квіточка!

Лише по цьому на порозі з’являється молода. Низько кланяється гостям. Всіх дружок значить червоною маленькою стрічкою, приколюючи її на грудях і запрошує до хати. Гості виставляють тарілки зі сніданком на стіл. Наречена роздає хліб-бочку, що принесла з собою зі своєї рідної домівки. Тепер на посаді садять старшого боярина і старшу дружку, які видають себе за молоду пару. Після шанування, розпочиналися співи та танці, а старша дружка повинна була розбити свою тарілку на щастя молодим. [14]

Пізніше на Ніжинщині, як і в інших регіонах України, почали облаштовувати цього дня «понеділкування» – весілля «навпаки», гумористичний, розважальний варіант весільної церемонії на противагу серйозному, звичаєвому, котрий влаштовували в попередні дні. Гості рядилися циганами й ходили селом з піснями й витівками, збирали харчі (в основному курей) на обід, "перезву". Якщо в родині одружували або віддавали заміж останню дитину, то батьків катали селом у возику, гойдали в рядні або купали в річці. Потім в деяких селах на городі забивали дерев’яний кілок в знак того, що більше немає неодружених дітей.

 У вівторок  в більшості сіл Ніжинщини передбачався останній день весілля. Шанували весільних батьків на обох дворах. Цього дня на Поліссі обов’язково ліпили та варили вареники. Серед особливих регіональних звичаєвих норм цього весільного дня в багатьох чернігівських селах молотили сніп жита чи пшениці з покуті. Його виносили на двір, а зерно, що його змолотили, збирали у кошик. Потім виводили молоде подружжя на город, щоб вони бачили, де їхня земля, щоб уміли господарювати й старанно землю обробляти. Тут же розсівали змолочене зерно для того, щоб життя молодих було багатим і щасливим. В інших селах ці дії виконувалися протягом трьох днів – до четверга.

По тому двоє-троє старших за віком чоловіків забивали «дук» (кілок) на земельній межі. Це символізувало кінець весілля.

«Сценарій» традиційного народного весілля в багатьох рисах зберігся й до тепер, більшою мірою в сільській місцевості, у значно транс­формованому вигляді в умовах міста. Це, передусім, торкається тих моментів, які більшою мірою пов’язані з магічною, символічною, ритуальною стороною людського життя, яка інтенсивно виходить з нашого повсякденного вжитку, втрачається або вже втрачена віра людей у цей життєвий аспект. Йдуть у минуле, крім того, й деякі колишні практичні події весілля, оскільки практика сьогодення їх уже не передбачає, час вніс сюди свої сучасні корективи. Однак, і сьогодні існує наукова цікавість до реконструкції давніх складних обрядових компонентів, особливо на рівні регіональному, враховуючи науковий інтерес загалом до сучасної регіоніки. Ніжинщина – надзвичайно цікавий регіон, оскільки тут на тлі широкої регіональної та локальної розмаїтості народної традиції збереглося аж до наших днів у пам’яті респондентів досить багато різноманітних свідчень про народні обряди, уявлення, звичаї та норми.

  

РОЗДІЛ 2

Сучасне весілля на Ніжинщині

В першому розділі описані звичаї та обряди українського весілля в Ніжинському районі, що побутували в ХІХ- початку ХХ століття. Однак з часом ці звичаї трансформувалися та відчули асимілятивного впливу з інших регіонів України. Деякі обряди взагалі зникли, відголоски інших залишились і сьогодні, а є й такі, що не втратили своєї автентичності. Потрібно зазначити, що до  українського весільного обряду влилось багато західноєвропейських елементів. Весілля, здебільшого, відзначають вже не вдома, а в ресторанах, їдуть туди на автомобілях. Зараз обов’язковою є реєстрація шлюбу в РАГСі, а не вінчання в церкві. Однак  весілля залишається величним таїнством поєднання двох сердець. Все більше українців прагнуть відродити старі звичаї, виконати певні обряди, що були колись.     

Розглянемо хід весілля та найпоширеніші весільні традиції, обряди та звичаї, що побутували протягом ІІ половини ХХ століття – початку ХХІ століття на Ніжинщині. Спробуємо віднайти їх корені та  порівняємо з тими, що існували в ХІХ столітті. Як показала практика, більш яскравими  та спорідненими з давніми традиціями є весілля, що відбуваються в селах Ніжинського району. В місті обряди теж наявні, однак не в тій кількості та послідовності.

2.1.         Перед весільний цикл обрядів та звичаїв

Як і раніше весілля має декілька етапів: сватання, оглядини, весілля в після весільні дійства. Сватання і сьогодні є необхідним елементом для більшості весіль. Хоч зараз це є формальністю і більше схоже на театралізоване дійство.  В  неділю  свататися приходять батьки, хрещені чи рідний дядько. Часто наречений після згоди своєї обраниці просить її руки в батьків. Після сватання  родини молодих зустрічаються для знайомства та обговорення майбутньої події – змовини, ще один елемент перед весільного циклу, що зберігся. В залежності від побажань молодих та їх фінансових можливостей вирішується місце проведення весілля, кількість гостей та кількість днів святкування. Більшість весіль відбувають разом в ресторані чи вдома в одного з наречених. Однак ще побутує звичай святкувати весілля по черзі в молодої та молодого особливо якщо вони з різних міст чи сіл.

Ще до середини 80-х років ХХ століття коровай здебільшого пекли вдома дотримуючись традиційних правил. Нажаль дуже мало залишилось пісень, що мали б виконуватись під час випікання короваю. Зараз випікання короваю є рідкість, його купують чи замовляють. До цих пір у селах Черняхівка, Бурківка та Березанка у четвер вбирають весільне  «вільце».  Це деревце є символом родового дерева і характерне для багатьох регіонів України. В Черняхівці пекли коровай тільки в четвер.  Довгий час зберігався звичай приходити молодому до господи молодої за посагом. Відбувалась спільна вечеря, однак молодих поруч не садили (с. Безуглівка). [15] Між ними сиділа дружка. В новій інтерпретації (за сучасним західноєвропейським зразком) відбувається напередодні весілля «девішнік» та «мальчішнік», на якому наречені ніби прощаються зі своєю свободою. Здебільшого вони гуляють окремо, хоча раніше до дівчат приходив і молодий.  Як і раніше молоді одягають українські костюми та запрошують гостей на весілля. До цих днів залишились слова запрошення: «Просили батько й мати і я прошу…». Однак, якщо родичі живуть далеко то їх просять з допомогою листівки.

2.2.         Весільний цикл обрядів та звичаїв

Здебільшого традиційним днем весілля на Ніжинщині є субота. Напередодні наречена з подругами прикрашає бенкетну залу. Це і плакати жартівливого змісту і повітряні кульки. В 70 – 80-х роках ХХ ст. дружки нареченої прибирали хату молодого.

Епізодично відроджується національний одяг наречених. Протягом останніх п’ятдесяти років традиційним одягом  були біла довга сукня і фата нареченої та класичний костюм нареченого. Виробились навіть прикмети, щодо весільного вбрання. Не можна давати міряти фату іншим дівчатам, щоб наречений бачив дівчину в сукні до весілля і т. д.  Бажаним взуттям нареченої є туфлі чи чобітки – «в босоніжках заміж йти – весь вік боса будеш».

Субота для молодих починається метушливо. Дівчина робить зачіску і макіяж. Допомагають одягнутися її подруги – дружки. Вони ж готують конкурси для зустрічі молодого. В дім нареченого теж сходяться дружки та рідня. Як і колись формується поїзд, що вирушає до молодої. Спочатку всі сідають за стіл та підковують молодого (дарують гроші). Мати нареченого благословляє сина в дорогу. На виході його обсипають зерном,  монетами та цукерками.

І зараз, щоб побачити наречену молодий тричі платить. При підході до воріт молодої, на порозі будинку сучасного нареченого та в хаті. Зазвичай головним вимагачем викупу є брат молодої, а допомагають інші гості зі сторони нареченої. Останній викуп  відбувається в кімнаті де сидить наречена накрита хусткою. Розплачуються грошима чи горілкою. Часто, замість вищезгаданого, дружки нареченої за викуп вимагають виконати жартівливі конкурси, чи відгадати загадки.

Молодий з поїздом мусить пройти три пороги. Старший дружок (з хлібом та сіллю) ціпком грюкаючи та хрестячи  двері питається господарів: «Благословіть зайти!».  Після спільної гостини в домі молодої, пришивання дружками квіточок гостям, пов’язування рушників та хусток, старший староста забирає гостей надвір. Молодята сідають на кожуха, а батьки їх благословляють. Батько тримає ікону Ісуса Христа, а мати – Божої матері. Від хати до машин молоду пару посипають житом, цукерками та грошима (срібними та мідними. Щоб не були бідними).  Молоді їдуть в окремих машинах. Інколи, вони  йдуть до РАГСу пішки. Попереду –   дві дівчини з короваєм. [16]

Традиційною після реєстрації на Ніжинщині є поїздка до лісу, парку чи гаю, де молодь частується та проводять фотосесію. Молодий переносить на руках свою кохану через міст.

По приїзду пари до місця проведення весілля всі гості збираються біля входу. Батьки зустрічають їх хлібом і сіллю. Діти вклоняються тричі батькам і заходять в приміщення. Брат молодої чи старший дружка за хустинку обводить пару тричі за годинниковою стрілкою навколо столу та садить на чільні місця. Навіть зараз молоді часто сидять на кожусі. Перед ними на столі стоїть коровай, гільце (в деяких селах), молодильне (компот прикрашений стрічками, калиною і житом) та запалені свічки . Як і раніше весілля супроводжується частуванням гостей і веселощами. До недавнього часу в багатьох селах регіону зберігався вищеописаний звичай пришивати квітку на «картуз» молодого. Це робила молодша сестра молодої. В Безуглівці саме після цього відбувалось пов’язування дружків рушниками. В різних селах були відмінності і в подальшій послідовності дій першого дня. Однак фігурували такі елементи, як дарування, внесення короваю, розливання молодильного та покривання молодої. Зараз після молодих всі гості (молоді і одружені) теж розміщуються за столом та разом дарують. Зберігся принцип послідовності дарувальників – від найближчих до дальніх. У 70-х р.р. за стіл сідала спочатку молодь. Парубки й дівчата  йшли гуляти на двір. А на їх місце заходять старші, одружені гості, та починали дарування. На початку ХХІ століття, коли в основному весілля відбувається спільно, молодь знаходиться за столом разом з іншими гостями. Старший та молодший дружки вносять коровай. Вони стукають ціпком в двері, та просять дозволу внести  та розрізати коровай. Раніше шишку, що була в центрі короваю вирізали на хустку й давали молодим. Молодята  відкушували та змагалися, кому дістанеться більший шматок. Зараз, при вході до приміщення, вони теж відкушують від короваю. В кого більший шматок – той голова в  сім’ї.  Починається дарування. Звичаєві норми дарування теж зазнали трансформацій. За радянських часів спочатку на весіллі гуляла молодь. Після третього столу, вони обдаровували подружжя  та залишали шалаш (велику палатку в якій зазвичай відбувались весілля в селах). На їх місце приходили одружені гості. Дарування супроводжується веселими побажаннями, тостами, перекручуваннями, часто сороміцького змісту. Дружки носять дві тарілки – для короваю чи шишок (туди клали й даровані гроші) і для горілки чи вина.  Дарують гроші та різні подарунки. Гроші молода бере хустинкою та віддає меншій дружці на зберігання. Біля молодих раніше стояли дві жінки, які складали та пакували подарунки – закосянки.  Далі знову застілля та виряджання молодих з поїздом до хати чоловіка (не пізніше півночі). Перед виїздом наречена розливає серед молоді «дівоче». В деяких селах (Березанка, Хвилівка) молода розливала «дівоче» (молодильне) після обдаровування молоддю.

Звичайно ж жодне весілля не обходиться без танців, співів та конкурсів. У 80 – 90ті роки  і до тепер  побутують загальновідомі звичаї викрадення нареченої та її черевичка.

 Вночі батьки благословляють молодят, виносять подарунки (в 70ті – скриню з приданим (постіль, подушки, ковдри)). Молодій давали також ікони.  В селах Талалаївка та Безуглівка, поки батьки благословляли молодих, на подвір’ї господарювали «цигани» –  свашки від нареченого в курнику викрадали курку –  «щоб молода в чоловіка прижилась як курка на сідалі». Молоді вирушали до чоловікової господи в супроводі веселих пісень закосянок та чоловікових дружок. [15]

Щоб зайти до чоловікової  хати, молоді мусять перестрибнути вогонь («шмалення молодої»). На порозі їх зустрічають свекор з короваєм та свекруха  з іконами. Отримавши благословення молоді заходять в хату. В Черняхівці невістка має швидко позакривати всі двері, щоб ніхто не зайшов чужий аби потім бути господинею дому. Потім впускають гостей. Свекруха знімає фату з молодої, та вдягає хустку. Після цього відбувається дарування. Молоді приймають подарунки стоячи біля порогу. В Безуглівці в 80 – 90 – ті р.р.  молоді йшли  відразу в комору, де відбувалось перевдягання молодої. Потім вже відбувався обряд дарування.  Обов’язковим було і є обдаровування молодою рідні чоловіка. Молодий теж розливає серед своїх дружків парубоцьке. Після короткого застілля молоде подружжя залишало гостей та йшло відпочивати (в хату до родичів чи сусідів).  До речі до середини ХХ століття молоді в перший день під час застілля не їли. Їх руки були зв’язані рушником – щоб не розлучатись навік. Зараз на столі молодих теж лежать зв’язані стрічками ложки та келихи. Рушником пов’язують руки нареченим з РАГСі під час церемонії реєстрації шлюбу.

В сучасному весіллі важливим ритуалом стала реєстрація шлюбу в РАГСі. Саме тут наречені отримують свій перший спільний документ – свідоцтво про одруження. Вони стають на рушник, отримують спільне благословення від батьків та засвідчують привселюдно бажання жити в законному шлюбі. Після церемонії розпису гості вітають молодих квітами.

2.3.         Після весільний цикл

На ранок другого дня весілля і зараз дружки несуть снідання молодій. На воротях чи навіть на бовдурі хати вивішують прапор (флаг) червоного кольору, щоб було видно куди нести сніданок.  На півдні Ніжинщини зранку свекруха одягала хустку молодій, а потім зустрічали дружок.  Подібне інсценування  знімання фати та одягання свекрухою хустки є і сьогодні, але вже привселюдно та під пісню «Палала сосна». В деяких селах молода одягала фартух, хустку, позначала неодружених дружок червоними стрічками та розливала молодило. Віталася молода з дружками не голіруч, а обмотаною фартухом рукою. Вдалось зафіксувати цікавий обрядовий епізод. В Черняхівці, коли наречена розчастовує молодило, то калину з нього кладе на хустку, а потім з нареченим танцюють-топчуться по ній. [ 16] Можна зробити висновок, що це трансформація давнього звичаю «комори». Символічний перехід молодої зі стану дівчини до жінки. Однак, якщо раніше після комори гуляли весілля тільки одружені, то тепер  на другий день молодь залишається веселитися. Роль молодих при цьому виконують старший та старша дружка. В цей день до батьків молодої, де продовжують ще святкувати, споряджаються «цигани». Вони перевдягаються в комічні персонажі, часто медсестра, міліціонер та інші. «Цигани», щоб ніхто не бачив, мають викрасти декілька курей. Вони ж просять дати їм мотику, щоб було чим працювати молодій дружині в чоловіковій сімї.  Батьків молодих чи хрещених купають в ставку. В Черняхівці під час гулянь молодій  давали в руки віника та ставили посуд мити, щоб впевнитися, яка вона «господиня». За радянських часів майже відмерла традиція вінчання, однак зараз вона відроджується. Вінчання зазвичай відбувається в неділю зранку.

В сучасні весілля влились і нові традиції: визначення наступної нареченої та нареченого (молода кидає букет в гурт дружок, та молодий кидає підвязку), розрізання молодими весільного торта, перший та останній танок молодих, миття ніг тещі і якщо дозволяють можливості – весільна подорож.

Ще в недавні 90-ті роки в понеділок гості збиралися посмакувати  курячим м’ясом. Його готували з тих курей, що принесли «цигани».  В середу молода носила вареники до матері. У четвер  дружки приходили молотити жито. Подружжю показували межі городу та вбивали кілок. Зараз, традиційно весілля закінчується в неділю ввечері.

Більшість описаних обрядів  до сих пір зберігаються та практикуються на весіллях, особливо в сільській місцевості. Вони передаються з вуст в вуста, від старшого покоління до молодшого. Ведучі весілля (тамада), теж досліджують та використовують на практиці обрядові елементи, щоб наповнити свято емоціями.

ВИСНОВОК

З того часу, як наші далекі пращури перестали «умикаті собіє жон», попри пропаганду «вільного кохання» й громадянських шлюбів, шлюб і весілля для більшості наших співгромадян залишаються бажаним ритуалом, а для декого й таїнством.

В даній роботі  проведене дослідження літературних джерел з народознавства. Опитані жителі сіл  Ніжинського району, з власного досвіду повідали про весільні звичаї та обряди починаючи з 70-х років до сучасності.  На основі писемних та усних джерел детально описано весільні обряди, звичаї та прикмети. Проведене порівняння між обрядовістю ХІХ та кінця ХХ  – початку ХХІ століття. Крім обрядів було зроблено запис пісенної весільної лірики даного регіону.

Виявлено, що протягом двох століть весільна обрядовість зазнала певних трансформацій. Дійсно більшість звичаїв та обрядів втратили своє магічне наповнення і відбуваються для звеселяння гостей. Однак все більше люди повертаються до своїх духовних колисок, намагаються зрозуміти зміст своєї культурної спадщини. В роботі були порівняні обряди різних сіл Ніжинського району. Колись Григорій Сковорода висловився: «Кожному городу свій нрав і права». Дійсно кожне село має свої відмінні особливості в весільній обрядовості. Однак є характерними її основні елементи. Перед весільний цикл включає:сватання, заручини і запрошення. Весільний цикл – викуп молодої, реєстрацію в РАГСі, вінчання в церкві, зустріч молодих батьками, вручення подарунків, розрізання та частування весільним короваєм, зняття фати з молодої, викрадення молодої, її туфельки. В після весільному циклі – снідання у наречених та «цигани».  Сучасне весілля доповнилось західноєвропейськими елементами: розрізання  весільного торту, перший та останній танець молодих, визначення наступної нареченої та нареченого. Нажаль дуже важко відродити фольклорні твори, що виконувалися в ХІХ столітті під час весілля.  Зміни в структурі сучасного весільного обряду викликають зміни і в пісенному складі. Хоч і тепер весілля, особливо на селі, святкується з дотриманням багатьох давніх весільних елементів, велика частка традиційних пісень поступово виходить з народного вжитку. В структуру обряду проникають сучасні українські, білоруські та російські твори літературного походження, пісенний весільний репертуар поступово включає все більше веселих танцювальних, жартівливих, ліричних зразків, які існують і поза обрядом і виконують дорадчу функцію.

Сучасні весільні пісні на Чернігівщині не мають конкретної регламентації щодо кола виконавців. Якщо ще на початку ХХ століття виконання їх було тут переважно жіночим, то в  сучасних умовах ці твори виконуються, як правило, всіма учасниками дії. На відміну від минулого, коли головна роль у весільно репертуарі належала індивідуальному співу ( чоловічому чи жіночому), нині переважна більшість пісень звучить в груповому виконанні.